Договір як форма правового регулювання перевезень вантажів автомобільним транспортом

Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом посідає особливе місце в механізмі правового регулювання перевезень вантажів, як мононормативний акт. При уточненні його місця в урегулюванні цих правовідносин слід звернутися до загальних положень про договір як джерело права. Зауважимо, що досі точаться суперечки щодо правильності застосування термінів «форма права» та «джерело права», хоча ми солідаризуємося з думкою, що ці терміни застосовуються в одному й тому ж самому значенні [164, c. 264]. До джерел походження права відносять самі обставини, явища, які породжують норми права (соціальні умови, наукові джерела, економічні інтереси), а їх формою права є об’єктивовані (виражені назовні) способи фіксації правових норм [296, c. 21].

Теорія «природного права» визнає невід’ємне право особи на приватну власність, можливість вільно її набувати чи відчужувати, у тому числі укладати договори. Водночас суб’єктивізм такого регулювання і його єдність забезпечується законодавчим регулюванням договірних відносин, яким визначається вид і характер поведінки їх сторін. Таке регулювання є лише формою, яка наповнюється змістом через вираження сторонами їхніх намірів вступити в договірні відносини, змінити чи розірвати договір [22, c. 88]. Зауважимо, що позитивне регулювання вантажних перевезень міститься в актах цивільного й господарського законодавства. При їх дослідженні ми виходимо з їх систематизації за юридичною силою, що надає змогу з’ясувати перевагу того чи іншого правового регулювання, спрямованістю, повнотою регулювання, співвідношенням загальних і спеціальних норм. 

Як зазначається, цивільне законодавство може існувати в таких формах: 1) акти цивільного законодавства України; 2) договори суб’єктів цивільного права; 3) звичаї (у тому числі звичаї ділового обороту); 4) міжнародні договори; 5) інші акти цивільного законодавства (правова доктрина, прецеденти, корпоративні норми тощо) [259, c. 32-33]. У цивільно-правовій сфері визначальними є право приватної власності (ст. 41), свобода підприємницької діяльності (ст. 42), пріоритет принципу верховенства права (ст. 8). Вони детермінують правове регулювання також договірних відносин:

а) з урахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 11.12.1991 р. встановлено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід’ємною частиною національного законодавства України й застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Це відкриває можливість через колізійні норми зобов’язального права ст.ст. 43-47 Закону України «Про міжнародне приватне право» [256] вибирати за згодою сторін право, що застосовується до договору, а за її відсутності – сферу дії права, що застосовується до договору. Це стосується вибору арбітражу, процедури, законодавства для врегулювання можливих спорів, місця розгляду справи. З огляду на об’єкт дослідження, особливе значення мають «Принципи Європейського договірного права» [179] як самостійне джерело правового регулювання в країнах ЄС, що регулює також транспортні послуги із перевезень вантажів;

б) положень ЦК України як основного акта приватного права та джерел цивільного законодавства як найважливішої складової останнього [260, с. 382]. У ньому регулюванню договірних зобов’язань із перевезень присвячена Глава 645 (статті 908-935). Урегулюванню вантажних перевезень присвячено всього 9 статей, які не охоплюють специфіки транспорту і не забезпечують повноти такого регулювання;

в) ГК України як акт, що визначає основні засади господарювання в Україні й регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання [292, c. 75]. У ньому перевезенню вантажів присвячено главу 32, яка охоплює 11 статей. Проте вони, як і сам ГК є відсильними, і забезпечити повноту регулювання цих відносин не здатні. Ми солідаризуємося із проф. Є. О. Харитоновим, який вважає,що спроби прибічників господарського права обґрунтувати самостійність останнього, попри претензії на авантажність, за великим рахунком, не викликають особливого наукового інтересу, оскільки у більшості випадків їхні аргументи зводяться до декларації пріоритетності спеціального закону – (Господарського кодексу) над загальним (Цивільний кодекс) та спроб довести, що цивільне право, яке ґрунтується на засадах «застарілого» римського приватного права, поступається праву господарському, котре, нібито, є спорідненим з «прогресивним» американським «business law» [260, с. 388];

г) положень спеціальних законів у сфері регулювання перевезень та особливо підзаконних актів. Останні мало придатні для цивільно-правової чи господарсько-правової ідентифікації і тим примирюють затятих прибічників цивільно-правового чи тільки господарсько-правового регулювання відносин у зазначеній сфері. Принаймні у рішеннях судів по спорах, що витікають із перевезень вантажів та перевезень вантажів автомобільним транспортом однаково посилаються на норми ЦК і ГК, а ще більше спеціальних законів та Правил перевезення вантажів, що й зрозуміло в силу припису ст. 129 Конституції України.

Такий підхід до правового регулювання цих відносин надає змогу визначати ЦК України як базовий для врегулювання договірних відносин. Навіть якщо він містить відсильні положення, то неповнота правового регулювання заповнюється прийняттям спеціальних законів та інших актів законодавства; спеціальними актами законодавства, зокрема Законом України «Про автомобільний транспорт». Правове регулювання цих відносин здійснюється законами, які мають прийматися в розвиток положень гл. 64 ЦК України. Тож у цій частині обидва кодекси ЦК менше, а ГК більше є своєрідними «весільними генералами» і основний тягар урегулювання відносин і транспортування вантажів  припадає на спеціальне законодавство.

Аналіз їхніх норм свідчить про загальні підходи, але і про відмінності, що надає можливість констатувати відсутність системного підходу до джерел правового регулювання відносин із перевезення вантажів загалом та автомобільним транспортом зокрема. Вже не йдеться про різний підхід до їхньої природи, але і щодо змісту цих договорів, зокрема перелік істотних умов, які мають бути узгоджені сторонами, визначення права та обов’язків сторін, нерідко з віднесенням останніх до умов договору. Зустрічається неповнота визначення правового становища сторін, здебільшого перевізника, але обтічність і неповнота його може бути виправлена на основі засади справедливості та добросовісності за рахунок повноти врегулювання позитивним правом. Для забезпечення цього в ч. 3 ст. 6 ЦК України пунктом 3 слід встановити застереження, що сторони договору не можуть звужувати права та обов’язки сторін за договором, порівняно з тими, що встановлені актами законодавства. Це забезпечує однозначне розуміння прав та обов’язків сторін за договором та законність при розгляді спорів між його сторонами. 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37968.html