Сторони договору перевезення вантажів автомобільним транспортом

У попередніх розділах ми вже розглядали поняття досліджуваного нами договору і виявили його неузгодженості та вразливі конструкції, зокрема в правовому становищі його сторін та зокрема віднесенням їх до ст. 50 Закону України «Про автомобільний транспорт» щодо умов договору. Правовою формою врегулювання відносин між перевізником, вантажовідправником та вантажоодержувачем є договір, правової конструкції якого як джерела правового регулювання ми торкалися в попередньому підрозділі.

Мета даного підрозділу – на основі положень чинного законодавства про договори та їх умови довести неприпустимість віднесення сторін договору до його змісту, та сформулювати загальні та спеціальні правові статуси учасників цих правовідносин відповідно до визначених завдань і висхідних положень у міжнародних актах законодавства (інтеграційний вектор дослідження) і традицій національного законодавства (тактичні завдання). Воно обумовлене тим, що легальні їх визначення в Правилах мають низку недоліків. Ми усвідомлюємо, що в позитивному праві є розбіжності в легальних визначеннях. Сформоване нами визначення детерміноване підходами до конструкції договору в ЦК як основному акті цивільного законодавства, намагання попередників вирішити це завдання швидше було суб’єктивним чи потребою висловитися з цього приводу, розроблене нами поняття не може стати в основі нового його бачення. Напевно йдеться про його оптимізацію для того, щоб прибрати повтори, тавтологічні вислови, виділити найхарактерніші ознаки й пристосувати до потреб машинної електронної обробки інформації щодо нього як ключового поняття.

Додаткові проблеми створюють суб’єктивні оцінки й неточності у використанні термінології. Досить часто замість терміна «сторони» договору вживається термін «суб’єкти договірного правовідношення» [70, с. 198], що є досить спірним: по-перше, якщо є загальне правове становище та спеціальне, то використовується саме останнє; по-друге, термін «суб’єкти» є теоретичним, а не прикладним; по-третє, у ст. 2 ЦК України як основному акті цивільного законодавства, застосовано термін «учасники цивільних правовідносин»; по-четверте, термін «суб’єкти» у ЦК України застосовано лише стосовно права власності та права інтелектуальної власності й то, на наш погляд, не досить вдало; по-п’яте, поняття «договір» є уточненням загального поняття «зобов’язання», а в зобов’язаннях їх учасниками за ст. 509 ЦК України – є сторони; по-шосте, відповідно до ч. 2 ст. 202 ЦК України кожен договір є двостороннім чи багатостороннім правочином, а учасниками правочину законом визнано сторони.

Встановлення понять забезпечує їх усвідомлення та роз’яснення при тлумаченні, єдність правового розуміння та єдності правового регулювання. Надання правовому явищу назви (nome) встановлюється для того, щоб адекватно відобразити його сутність, найбільш характерні ознаки, вказати на приналежність до більш високих однопорядкових категорій. Це стосується низки договорів з надання послуг – договір із надання транспортних послуг – договір перевезення вантажу – договір перевезення вантажу автомобільним транспортом.  

Тут слушним є методологічний підхід про норми-дефініції, які сприяють єдності праворозуміння й правозастосування, а також правничої науки. Законодавець у легальному визначенні правового явища визначає підхід до його тлумачення; зазвичай у ньому акумулює найсуттєвіші його ознаки: типологію, мету, сутність, характеристику, персоніфікує учасників правовідносин та вказує на їх основні суб’єктивні права і юридичні обов’язки; відображає панівну  доктрину і напрям розвитку інституту права й тим надає підставу для зближення поглядів правників.

При встановленні понятійного апарату у правничих дослідженнях виходять із семантичного навантаження. Вони покликані задовольняти відповідні потреби всіх суб’єктів цивільного права й складати основні їх порозуміння, а для юристів праворозуміння. Різноманітність цих потреб і їх лобіювання в актах законодавства чи різний рівень знання правової матерії та наукові позиції зумовлюють існування значної кількості різних тотожних понять. Зокрема йдеться про те, що сторони такого договору можуть мати різне правове становище, яке призводить до конфліктів інтересів. До того ж, окрім вантажу одержувача^[1] перевізник може одночасно перевозити вантаж іншого вантажоодержувача чи навіть свій власний, а витрати покласти на клієнта.

Правове становище сторін досліджуваного договору трансформується:

– власник вантажу, зокрема й здебільшого як товару, оферент-акцептант при укладенні договору його перевезення, сторона договору з моменту його укладення, можливо охоронник, якщо супровід та охорону вантажу здійснює він сам, претензіоніст – у разі виявлення порушень, позивач/відповідач при зверненні з позовом до суду;

– покупець товару, оферент-акцептант при укладенні договору його перевезення, сторона договору з моменту його укладення, зокрема вантажоодержувач, можливо охоронник якщо супровід та охорону вантажу здійснює він сам, претензіоніст – у разі виявлення порушень, позивач/відповідач при зверненні з позовом до суду;

•  суб’єкт господарської діяльності у сфері перевезень вантажів, оферент-акцептант при укладенні договору перевезення вантажу, перевізник за договором із моменту його укладення й одночасно охоронець вантажу, якщо це не покладено на вантажовідправника або вантажоодержувача чи професійного охоронника, претензіоніст – у разі виявлення порушень, позивач/відповідач при зверненні з позовом до суду.

Очевидно, що правове становище може змінюватися в залежності від організаційно-правової форми, наприклад для ТОВ чи для ТДВ, та форми власності, на якій вони засновані. Варто погодитися з тим, що «... саморегулювання договірних відносин як урегулювання зазначених відносин на власний розсуд безпосередньо їх учасниками (сторонами) в укладеному між ними договорі, норми (правила) якого можуть відступати від нормативних приписів, закріплених у відповідних актах цивільного законодавства та розрахованих на врегулювання саме таких відносин» [171, c. 4]. Тож, правове становище сторін договору визначається самими учасниками правовідносин із урахуванням висхідних положень в актах цивільного законодавства. Це, як вважає І. Р. Шишка, стримує міркування договорів під інші договірні чи навіть правові конструкції і забезпечує єдність правозастосовної та судової практики [283, c. 110]. Окрім того, це відображає позитивістський підхід до визначення правового становища сторін.

Загальними умовами участі в цивільних правовідносинах є наявність право- та дієздатності, а для участі фізичних осіб у підприємницьких правовідносинах спеціально розроблено конструкцію підприємницької правоздатності. Вона за загальним правилом виникає згідно зі ст. 42 Конституції України та ст. 53 ЦК України з досягненням повноліття. Наявність підприємницької правоздатності та бізнесдієздатності як здатності бути учасником підприємницьких правовідносин і набувати права і обов’язки підприємця [265, c. 209] є підставою для участі в них перевізників.

Зокрема особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Право на укладання договорів є елементом цивільної дієздатності чи договороздатності [115, с. 5] осіб та інших учасників цивільних правовідносин (держави, АРК, територіальних громад тощо). Для деяких із них, зокрема для перевізників окремих видів вантажів, це пов’язується із наявністю ліцензій, квот та сертифікацією.

Для фізичних осіб як вантажовідправників та вантажоодержувачів керівними є положення про повну цивільну дієздатність. Якщо така особа  є суб’єктом підприємництва, то може це вчиняти: за загальним правилом – з моменту її державної реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності (підприємця) та навіть до набуття такого правового становища: ніхто не забороняє їй вчиняти оптові закупки товару для майбутнього підприємництва. Як виняток повна дієздатність настає з моменту емансипації, а також згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК України з вчинення запису неповнолітньої особи матір’ю або батьком дитини.