Етапи формування механізму державного регулювання інноваційного розвитку економіки України

Науково-технічний прогресс було проголошено головним чинником розвитку українського суспільства ще на початку української незалежності, у 1991 р. Законами України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну діяльність” було визначено правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку науково-технічної сфери, створено умови для здійснення наукової та науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства в технологічному та інвестиційно-інноваційному розвитку [71–73].

Ще тоді було заявлено про необхідність державної підтримки високотехнологічних галузей економіки, а Уряд визначив чітке завдання – розвивати інноваційну інфраструктуру й інноваційну модель економіки [86], адже більшість вітчизняних підприємств ще не розгубили свій науковий і кадровий потенціал, мали налагоджені з радянських часів канали збуту продукції за кордоном.

У березні 1992 р. було засновано Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД) (зараз ДФФД – юридична особа, наукова організація у сфері управління Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України).

Фонд першим у незалежній Україні започаткував систему грантової підтримки на конкурсних засадах наукових і науково-технічних проектів за всіма напрямами фундаментальної науки і є невід’ємною складовою системи підтримки науково-дослідної сфери, ланкою повного інноваційного циклу науково-технічних розробок.

Протягом 20-річного періоду діяльності до ДФФД було подано понад 24 тис. запитів та надано 5,5 тис. грантів, налічується приблизно 17,4 тис. публікацій за результатами досліджень, видано сотні монографій, підручників, словників, отримано десятки ліцензій та патентів.

ДФФД провів 50 різних за спрямуванням конкурсів: загальнотематичні, цільові, регіональні, інноваційно орієнтовані, транскордонні, видавничі, гранти Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених, докторів наук до 45 років, міжнародні конкурси спільно з фондами Білорусі, Німеччини, Росії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Японії [59].

Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1992 р. була прийнята постанова № 77 “Про створення Державного інноваційного фонду”. Ця структура (ДІФ) повинна була фінансувати інноваційні проекти, надаючи пільгові кредити для їх реалізації.

ДІФ одержував фінансування з державного бюджету. Крім того, до фонду надходили кошти від інноваційного збору, який складав 1 % від обсягу реалізації продукції та послуг і був, по суті, додатковим податком (ця норма діяла до 2001 р.). Про ефективність функціонування ДІФ красномовно свідчать підсумки перевірок Рахункової палати. Наприклад, за її даними, у 1998–1999 рр. з 682,6 млн грн, спрямованих ДІФ на фінансування проектів, тільки 160,1 млн грн було витрачено на науково-технічні розробки й упровадження нових технологій.

Ця ситуація завершилася перетворенням ДІФ на Українську державну інноваційну компанію (УДІК). Одним з основних напрямів діяльності УДІК стала ліквідація розриву між фазами виробництва продукції науково-дослідних організацій та інноваційною сферою. Утім, зміна інноваційної структури кардинально не вплинула на ефективність інноваційної політики держави. Щобільше, від самого початку перед новою державною структурою було поставлено завдання не стільки кредитування нових інноваційних проектів, скільки повернення виданих раніше кредитів (за даними Рахункової палати, протягом 1992–2000 рр. ДІФ мав заборгованість за 1006 інноваційними договорами) [77].

Таке становище виявилося наслідком відсутності чітко визначеного правового інноваційного поля в державі, яке практично обмежувалося правовими документами про створення й підпорядкування Державного інноваційного фонду.

У 1999 р. постановою Верховної Ради України було затверджено Концепцію науково-технологічного і інноваційного розвитку України, яка спиралася на визнання того, що науково-технологічний та інноваційний розвиток є невід'ємною складовою частиною задоволення широкого комплексу національних інтересів держави, що реальну незалежність і безпеку мають лише країни, здатні забезпечувати оволодіння новими знаннями та ефективне їх використання. Одним із засадничих положень Концепції є віднесення збереження та підвищення якості науково-технологічного потенціалу до пріоритетних національних інтересів України [95]. 

Основні положення Концепції було відбито в законах про спеціальні економічні зони, зони розвитку високих технологій, технологічні й наукові парки, про використання трансферу технологій та ін. [167].

Зокрема, згідно із Законом України “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” [154] державою здійснюється фінансова підтримка проектів технологічних парків. Для цього в Державному бюджеті України щорічно визначаються кошти, що спрямовуються на повне або часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) проектів технологічних парків та повну або часткову компенсацію відсотків, сплачуваних виконавцями проектів технологічних парків комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування проектів технологічних парків. Окрім цього, держава надає підтримку щодо стимулювання діяльності технопарків шляхом встановлення спеціального режиму інноваційної діяльності. Він полягає у звільненні від мита під час ввезення в Україну для реалізації проектів технологічних парків нового устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, що не виробляються в Україні.

Інноваційна діяльність є ризикованою та такою, що приносить прибутки з деяким часовим відстроченням. Тому для її підтримки всі країни застосовують певні стимуляційні механізми. У нормативно-правовому полі України було закріплено низку пільг та стимулів:

- звільнення від сплати податку на додану вартість технологічних парків та їх учасників;

•  звільнення від сплати збору до Державного інноваційного фонду;
• звільнення від сплати мита при ввезенні обладнання для проектів технологічних парків та інноваційних проектів;
• звільнення від сплати 50 % ПДВ за операціями з продажу товарів, пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 % податку на прибуток, одержаного від виконання цих проектів.

З 1999 р. дію статей щодо цих стимулів неодноразово призупинялося та було відмінено взагалі [5].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85589.html