Історичні передумови та інституційні основи взаємодії парламенту України з неурядовими організаціями

Відповідно до завдань дослідження розглянемо інституційні основи участі НУО у законотворчому процесі з урахуванням історичних передумов та підходів розвитку зазначеного аспекту.

Вважаємо першочерговим дослідити історичні передумови взаємодії парламенту України з НУО.

Приблизно в добу східного слов’янства (VI століття) народився звичай скликати сходки, на яких вирішувалися найважливіші питання життя племені. У них могли брати участь, крім князя з його військовою дружиною, всі вільні люди. Сходки мали спеціальну назву – Віче. На Віче народ вибирав Раду Панів (законодавчий орган), князя, архієпископа і посадника [88]. Як бачимо, ще у IX ст. н.е. законодавчий орган влади формувався та був підконтрольний організованому народному зібранню – Віче.

Однак під час татаро-монгольської навали давньоруський устрій та звичай вирішувати державні питання колективно зберігся лише в Галичині. Переяславщина позбавилася князів і підпала під пряме ханське правління.

Яскравою сторінкою в історії традиції взаємодії українського парламенту з громадськістю була козацька доба XV-XVIII ст. Окремо слід звернути увагу на особливості розвитку державного устрою українських земель за участю громадськості у період литовського панування. Органом співвлади цих часів стала Пани-Рада, яка обмежила владу Великого князя. Без Пани-Ради Великий князь не міг видавати закони, вести дипломатичні переговори, організовувати військові походи. Згодом Пани-Рада перетворилася на Сойм – двопалатний законодавчий орган, що складався з двох кіл: лицарського, по два шляхетні депутати з повіту (Нижня Палата) та Пани-Ради (Верхня Палата). Таким чином, влада у державі від абсолютної переходила до конституційної, тобто Великий князь обирався виключно Соймом.

Після Люблінської унії парламентом Речі Посполитої став Сейм, який мав дві палати – Сенат і Посольська ізба. Членами Сенату були вищі посадові особи держави та вище духовенство. Члени Посольської ізби обиралися на сеймиках із шляхетного стану.

Таким чином з XVI століття суспільне життя в Україні почало докорінно змінюватися – представниками законодавчого органу ставали не лише пани та вищі посадові особи держави, а й громадяни, однак виключно із шляхетного роду. Проте шляхетні депутати повинні були мати не лише благородний статус, а перш за все високу моральність, чесність і самовідданість.

Другим етапом розвитку української державності були Козацька республіка (1648-1667 роки) і Гетьманщина у складі Російської імперії до скасування посади гетьмана у 1764 році, коли Кирило Розумовський зрікся влади під тиском Катерини II. Козацька республіка була створена на базі Запорозької Січі, в якій вищим органом влади була Січова Рада (Коло).

Вищою станово представницькою установою в Гетьманщині була Генеральна Рада, однак вона не мала ніяких ознак з парламентом. Це був швидше орган панівної козацької верстви. Згодом основну роль у Гетьманщині почала відігравати Старшинська Рада, до якої залучалися полкова старшина, сотники, представники військового товариства і міської адміністрації, а також вище духовенство. Старшинська Рада була колективним органом управління Гетьманщиною, могла приймати законодавчі акти за відсутності гетьмана і була верховною судовою інстанцією, тобто мала деякі ознаки парламентського правління.

Впорядкування державного життя України і регламентація діяльності вищих органів влади цього часу виписані Конституцією Пилипа Орлика 1710 року, що враховувала досвід Козацької республіки і тогочасні ідеї побудови демократичної держави. За Конституцією Пилипа Орлика на чолі держави мав стояти гетьман, підконтрольний Генеральній Раді, до якої входить генеральна старшина, полковники і військові депутати. Представницька влада мала репрезентуватися Соймом. До нього входила полкова і сотенна старшина, представники запорізького війська. З відання гетьмана були вилучені фінансові питання та питання перегляду прав на володіння маєтностями. Проте він не втратив законодавчі функції і мав право видавати універсали [88].

Таким чином, за часів Гетьманщини закладалася модель парламентсько-президентської республіки – основні повноваження передавалися від козацької верстви до сотників, представників військового товариства, тобто відбувалися реформи у сфері верховної, законодавчої і виконавчої влади, розподіл прав і обов’язків козаків, міщан та селян.

Третім етапом розвитку української державності вважається початок XX сторіччя. В цей час у суспільно-політичній думці України починає перемагати національно-державницький напрям. Основоположник ідеї національної самостійної України М. Міхновський у 1905 році розробив проект основного закону Спілки народу Українського, що впроваджував принцип розподілу влад. За цим документом, законодавча влада належала двопалатному парламенту із Ради Представників та Сенату. Депутати Ради Представників обиралися б від виборчих округів, а депутати Сенату – від кожної землі. Постанови палат ухвалювалися б більшістю голосів, а члени палат не могли поєднувати роботу в уряді [257, с. 201].

Після Лютневої революції 1917 року четвертий Універсал проголосив Україну парламентською республікою, унітарною державою з демократичним режимом. Законодавчі функції надалися Українській Центральній Раді. Суб’єктами права законодавчої ініціативи визналися члени Малої Ради та Секретаріат. Необхідно зазначити, що з моменту створення Малої Ради, розширилась участь організованої громадськості у державотворенні, адже до складу Малої Ради належало 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин [88].

З приходом до влади більшовиків, в Україні була оголошена безкомпромісна боротьба з “парламентськими забобонами”. Тому Верховна Рада, як єдиний законодавчий орган УРСР, за своєю суттю не мала нічого спільного з парламентами світу. Це було зібрання депутатів для схвалення законів і оприлюднення рішень партійно-адміністративних органів, адже депутати до Верховної Ради радянських часів обиралися на безальтернативній основі при повному контролі партійних структур.

Ситуація з виборами змінилася у 1990 році. Вибори до парламенту проводилися на альтернативній основі: кандидатів у депутати висували трудові колективи, а Комуністична партія, хоча й пропонувала своїх представників, але на загальних підставах.

Нову сторінку в історії взаємодії українського парламентаризму з громадськістю відкрила ВРУ І скликання, яка 16 липня 1990 року проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року – за “Акт проголошення незалежності України” та ВРУ II скликання, яка 28 червня 1996 року прийняла Конституцію незалежної України. Таким чином був закріплений вибір народом свободи і незалежності, визначені фундаментальні засади розвитку демократичного суспільства, розмежовані повноваження між різними гілками
влади [21, с. 218].

Виходячи з наведених вище історичних передумов взаємодії парламенту України з НУО, можна стверджувати про позитивні тенденції розвитку рівня участі громадськості у вирішенні найважливіших питань держави:

– від народних сходок середньовіччя – Віче та організованих товариств періоду литовсько-польського панування, за участю яких обирався законодавчий орган (Сойм, Сейм, Старшинська Рада); Малої Ради, утвореної з метою відновлення української державності після революційних змагань 1917 року, до демократії участі в незалежній Україні, тобто безпосередньої участі НУО у прийнятті рішень Верховної Ради України;

– від Конституції Пилипа Орлика, яка заклала модель парламентсько-президентської республіки; проекту основного закону Спілки народу Українського М. Міхновського, в якому висловлювалися ідеї національної самостійної України; четвертого Універсалу проголосившого Україну парламентською республікою, унітарною державою з демократичним режимом; Закону про тимчасовий державний устрій України, як тимчасову Конституцію, ухвалену гетьманом Павлом Скоропадським; до Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України та Конституції незалежної України, які визначили фундаментальні засади народовладдя в незалежній Україні;

– від зібрання депутатів для схвалення законів і оприлюднення рішень партійно-адміністративних органів УРСР до відродження в Україні європейських парламентських традицій: громадського контролю за законотворчою діяльністю ВРУ та захисту конституційних прав людини і громадянина, зокрема на законотворчу діяльність.

Аналіз становлення та тенденції розвитку взаємодії українського парламенту з НУО надали підстави для визначення інституційних основ взаємодії парламенту України з НУО.

Під інституційними основами участі НУО у реалізації законотворчої функції парламенту ми розуміємо взаємодію ВРУ з НУО, яка визначена чинними нормативно-правовими актами, представлена різноманітними формами участі громадськості у законотворчому процесі та характеризується розвиненістю комунікацій.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85662.html