Соціальний діалог як форма взаємодії парламенту з неурядовими організаціями

Більшість зарубіжних та вітчизняних філософів і вчених розглядають діалог не як цілісну концептуальну систему, а як форму спілкування, один із методів пізнання.

Не втратили актуальності щодо використання діалогових форм взаємовідносин ідеї Платона у праці “Держава”, Цицерона у трактаті “Про державу”, Аристотеля, який стверджував, що: “Держава – це не спільність місця проживання... Вона з’являється лише тоді, коли виникає спілкування заради благодатного життя”[14]. Разом з тим, діалог слугував інструментом владних рішень державних управителів. Так Н. Макіавеллі визначає, що “…володар завжди повинен радитися з іншими, але тільки коли він того бажає, а не коли того бажають інші” [108].

Вважається, що у Новій історії однією з перших праць, присвячених проблематиці пошуку способу соціальної злагоди в суспільстві, був трактат Ж.-Ж. Руссо “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762). У цій праці філософ-просвітник характеризує “громадянське, а отже цивілізоване суспільство”, засноване на законах, перед якими всі рівні [309, с. 42].

Суттєвий вклад в теорію і практику СД внесли науковці минулого століття: Вільгельм Репке, Альфред Мюллер-Армак і Людвіг Ерхард, які розробили концепцію соціального ринкового господарства, що базується на поєднанні конкуренції, активної політики держави, економічної свободи підприємств в перерозподілі доходів і організації соціальної сфери [268, с. 28].

Злободенними до сьогоднішніх днів залишаються наукові міркування мислителя XIX ст Шарля Фур’є: “Ми втратили цілі століття на дріб’язкові дискусії про права людини, але зовсім не думали про визнання такого найістотнішого права, як право на працю, без якого всі інші перетворюються в нуль” [367, с. 17].

Таким чином, доцільність впровадження СД в законотворчу діяльність парламенту не випадкова, оскільки ступінь зрілості і прогресивності парламенту залежить значною мірою від стану справ із правами людини на працю та їх захистом. Тому, у ході подальшого дослідження виникає необхідність в теоретико-методологічному обґрунтуванні взаємодії ВРУ з НУО на засадах СД, який, зокрема, забезпечує розвиток плюралістичної демократії, встановлює правові засади соціальної держави, адже базується на принципах: індивідуальної свободи й політичної рівності; пріоритету прав і свобод людини; соціальної злагоди; соціально відповідальної поведінки бізнесу в обмін на суспільну підтримку його інтересів, цілей та дій.

Реалізація цих принципів забезпечує цивілізоване, ефективне регулювання соціально-трудових відносин, сприяє запобіганню або мирному вирішенню соціальних конфліктів. На думку В. Гошовської “…соціальна держава це не тільки надання підтримки тим, хто її потребує, це ще й забезпечення в країні здорового соціального клімату, розвитку без потрясінь, революцій і громадянських війн” [72, с. 89-97]. Вчена також зазначає, що “у сучасних умовах кожен громадянин, навіть не усвідомлюючи цього, є стороною соціального діалогу. Це обумовлюється постійною взаємодією різних соціальних груп з владними структурами” [73, c. 4].

Отже, з процедурної точки зору, сутність взаємодії різних соціальних груп з владними структурами розглядається як участь громадян та їх НУО в ухваленні важливих, з огляду на інтереси громадян, державно-управлінських рішень та контроль за їх реалізацією. У сфері соціально-трудових відносин такою формою демократичного регулювання є СД.

Про необхідність побудови взаємодії ВРУ з НУО на принципах СД свідчать соціологічні дослідження про стабільно низький рівень довіри громадян до ВРУ (від 2.1 до 2.9 балів за п’ятибальною шкалою) [425] та відсутні традиції діалогових відносин між суб’єктами законотворчого процесу. Адже конструктивний діалог між ВРУ з інституціями громадянського суспільства є індикатором успішності державного управління.

Навіть у формі взаємних консультацій з найбільш важливих питань соціальної та економічної політики держави, СД надає можливість ВРУ апробувати проекти своїх рішень на сприйняття їх суспільством, більш об’єктивно оцінити державно-управлінські ризики (відомча та законодавча недосконалість, подвійне тлумачення чинного законодавства, індивідуальні особливості окремих суб’єктів державного управління, занепад банківської системи, незбалансованість платіжного балансу країни, розшарування суспільства за ступенем доходу, безробіття та протиріччя інтересів різних верст населення, тероризм, наявність кримінальних угрупувань, економічна залежність країни від інших країн в результаті глобалізації економічного простору та інші) і спрогнозувати ймовірні суспільно-політичні наслідки від впровадження таких рішень.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85662.html