Визнання соціальних ризиків обставинами об’єктивного порядку, які зумовлюють негативні для особи наслідки, призвело до створення національних систем соціального захисту та їх правового забезпечення. Визначальними тут є соціальні стандарти, яких зобов’язані дотримуватись держави учасники міжнародно–правових договорів про права людини, а також Конвенцій Міжнародної організації праці. Однак обов’язок щодо соціального забезпечення не означає побудови однакової для всіх країн системи захисту на випадок настання соціального ризику. Адже держави відрізняються за політичними, культурними, соціальними та економічними

чинниками, які також впливають на соціальне забезпечення та призводять до появи різних моделей захисту людей, які зазнали соціального ризику, у тому числі й ризику малозабезпеченості.

Отож, не буде помилкою вважати, що кожна держава з огляду на міжнародні стандарти соціального забезпечення, створює національні системи захисту малозабезпечених осіб. При цьому набутий країнами досвід важливий для України, оскільки сприятиме вдосконаленню соціального захисту осіб, які зазнали ризику малозабезпеченості. А відтак існують усі підстави аби зупинитись на цьому питанні докладніше.

Важливо зазначити, що історія соціального забезпечення України започаткована із проголошенням її незалежності. До того часу воно було частиною соціального захисту Російської імперії, а згодом й Радянського Союзу, тому у нашої держави невеликий власний досвід захисту осіб, які зазнали соціального ризику. Разом з тим теоретичне обґрунтування необхідності соціального забезпечення та соціально-правового захисту населення на випадок настання соціального ризику було здійснено майже у всіх країнах ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століть, в період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманої праці. Тоді ж почали формуватись національні системи соціального забезпечення.

І сьогодні у будь-якій промислово-розвинутій цивілізованій державі, де існують ринкові відносини, соціальне забезпечення займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод громадян. За більш ніж столітню історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення неодноразово змінювало свої функції, форми і системи фінансування, однак мета залишалась незмінною – забезпечувати гідне життя людини [48, с. 77]¹.

 

Сучасні системи соціального захисту в розвинутих країнах є наслідком багаторічного процесу, що відбувався паралельно з розвитком ефективності

 

¹ [48] Кулачок Л. В. Теоретичні проблеми права соціального забезпечення у контексті політики соціальної держави / Л. В. Кулачок // Право і безпека. – 2002. – № 4. – С. 77.

економіки цих країн. Система соціального захисту розширялася та розвивалася поступово, і починався цей розвиток із порівняно простих систем з низьким рівнем соціального забезпечення.

Але, як відмічено у літературі, уже протягом першої половини ХХ ст. системи державного соціального забезпечення були упроваджені в усіх цивілізованих державах світу. В окремих державах було прийнято Кодекси соціального забезпечення, а також закони щодо пенсійного забезпечення та надання соціальної допомоги. Так, у Франції діють Кодекс соціального забезпечення 1956 р., Кодекс соціального страхування 2000 р.; у Німеччині – Соціальний кодекс 1989 р.; у Швейцарії – Федеральний закон про страхування по старості та у разі втрати годувальника від 20 грудня 1946 р., у США – федеральні закони „Про соціальне забезпечення” 1935 р.(з наступними змінами і доповненнями), „Про пенсії” 1937 р.(зі змінами), у кожному штаті діють свої закони про соціальне забезпечення і соціальну допомогу громадянам тощо.

Якщо на початку ХХ ст. суб’єктами соціального забезпечення в основному були тільки трудящі та члени їхніх сімей, то наприкінці століття ці системи у розвинутих країнах охоплювали вже все населення [49, с. 9-10]¹. Певний   якісний      стрибок      у               системах      соціального            захисту         фахівці пов’язують із визнанням у законодавстві такого соціального ризику як бідність.               „Справді, юридичне               визначення  права людини         на    соціальну допомогу по бідності не залежно від того, чи сплачувала особа попередньо внески на соціальне страхування, вимагало значних зусиль від людської спільноти        і  засвідчило високий      ступінь  людської  свідомості,          перемогу людської солідарності, яка була визнана державами на законодавчому рівні”,

• вказує Н. Болотіна [50, с. 48]².

 

 

 

 

 

¹ [49] Захаров М. Л. Право социального обеспечения  России  : учебник  /  М. Л. Захаров, Э. Г. Тучкова. – М. : БЕК, 2001. – С. 9-10.

² [50] Болотіна Н. Б. Право соціального захисту України : навч. посіб. / Н. Б. Болотіна. – К.

: Знання, 2005. – С. 48.