До позадоговірних  зобов’язань  ЦК  України  відносить  зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання) та зобов’язання внаслідок безпідставного збагачення (кондикційні зобов’язання), а також зобов’язання внаслідок публічної оцінки винагороди, рятування здоров’я та  життя  фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну  юридичної  особи.  Від договірних  зобов’язань  такі зобов’язання відрізняються тим,  що  їх  виникнення  зумовлене  не  волею сторін, вираженою в договорі, а іншими підставами, зазначеними в законі.

Розглянемо спочатку участь вищих навчальних закладів у деліктних правовідносинах.

Відповідно до цивільного законодавства України особа, яка завдала шкоди особі або майну іншої особи (фізичної чи юридичної),  зобов’язана  відшкодувати її  в повному обсязі, а потерпілий  має  право  вимагати  відшкодування  заподіяної йому шкоди.

Заподіяння шкоди майну означає порушення майнової сфери особи, що проявляється у зменшенні кількості її майнових благ або зниженні їхньої цінності.

У випадку заподіяння шкоди фізичній особі  йде  мова  про  заподіяння  шкоди життю (смерть  потерпілого)  або  здоров’ю  людини (тілесні ушкодження, хвороба). У випадку заподіяння шкоди особистим немайновим правам особи,  а  також  її майну відшкодовується як майнова, так і немайнова (моральна) шкода.

Відповідно до  статті 1167  ЦК  України  моральна  шкода,  завдана  фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених Кодексом [195].

Для настання відповідальності  за  заподіяння  шкоди  недостатньо  лише  факту її заподіяння, вимагається також наявність ряду обставин, які називаються умовами деліктної відповідальності. До останніх відносяться:

• протиправність поведінки особи, яка заподіяла шкоду;
• причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача шкоди і самою шкодою;
• вина особи, яка заподіяла шкоду [1, с. 68].

З поняттям  «поведінка заподіювача шкоди» пов’язані не тільки  його  дії,  але  й бездіяльність та прийняття відповідного рішення.

Умовою настання деліктної  відповідальності  (хоча  і  не  завжди обов’язковою) є вина заподіювача шкоди. Про існування такої  умови  свідчить норма частини 2 статті 1166 ЦК України, згідно з якою особа, яка завдала шкоди, звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини. Під виною традиційно розуміють певне психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків [195]. Характерним для цивільного права є встановлення презумпції вини заподіювача шкоди: така особа  визнається  винною,  поки  не  доведе протилежне.

Особливість цивільно-правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди, полягає також в можливості існування обов’язку відшкодувати шкоду і за відсутності вини  заподіювача  шкоди,  тобто  у встановленні можливості відповідальності без провини. Таке виключення передбачене, наприклад, нормами про відповідальність за шкоду, заподіяну

джерелом  підвищеної  небезпеки  (стаття 1187  ЦК  України);  про  відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,  прокуратури або суду (стаття 1176 ЦК України) [195].

Заподіювачем шкоди може  бути  будь-який  суб’єкт  цивільного  права: фізична особа, юридична особа, в тому числі публічного права.

Іншою стороною деліктного зобов’язання є потерпілий, тобто особа, майну  або особистості якої діями  іншої  особи  завдано  шкоди.  Потерпілими (кредиторами) у зобов’язаннях  із  заподіяння  шкоди  можуть  бути  будь-які суб’єкти цивільного права, в тому числі юридичні особи та публічно-правові утворення.

У деліктному зобов’язанні потерпілий має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, а особа, відповідальна за заподіяння шкоди, зобов’язана задовольнити цю вимогу.

У ЦК України встановлено найважливіший  принцип  деліктної відповідальності – принцип  повного  відшкодування  шкоди,  тобто  відшкодування її в повному обсязі. Однак закон передбачає деякі винятки із вказаного принципу, допускаючи зменшення або збільшення розміру відповідальності  заподіювача шкоди.

Зменшення розміру відшкодування допускається лише в  двох  випадках, прямо передбачених статтею 1193 ЦК України [195]. По-перше, якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню  або  збільшенню  шкоди,  то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, – також залежно від ступеня її вини) розмір  відшкодування зменшується, якщо  інше не встановлено законом. По-друге, суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

Стосовно відшкодування шкоди юридичною особою заслуговує на  увагу стаття 1172 ЦК України, яка встановлює відшкодування фізичною чи юридичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою [195]. З наведеного

можна зробити висновок, що у випадку заподіяння шкоди працівником вищого навчального закладу така шкода відшкодовується останнім.

Можна виділити декілька можливих ситуацій,  коли зазначене зобов’язання може виникнути: а) коли шкода була завдана найнятим юридичною або фізичною особою працівником під час виконання  ним  своїх  трудових  (службових) обов’язків; б) коли шкода була завдана іншій особі підрядником, що діяв за завданням замовника; в) коли шкода була завдана учасником (членом) підприємницького товариства або кооперативу під час здійснення ним підприємницької діяльності або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Стосовно відшкодування шкоди вищим  навчальним  закладом  можна говорити про ситуацію, коли така шкода була завдана працівником вищого навчального закладу під час виконання ним своїх трудових обов’язків [99, с. 210].

Загальною ознакою досліджуваних зобов’язань є те, що всі вони характеризуються  багатосуб’єктністю.  У  кожному  із  них  присутні   три  суб’єкта: а) відповідальний за  шкоду  вищий  навчальний  заклад;  б) безпосередній заподіювач  шкоди  під   час   виконання   ним   трудових   (службових)   обов’язків; в) потерпілий, тобто особа, якій було заподіяно шкоду.

Поряд із загальними умовами при відшкодуванні  шкоди,  завданої працівником вищого навчального закладу, слід враховувати певну специфіку правовідносин, що виникають при здійсненні цього відшкодування.

Особливість відшкодування в даному випадку полягає у неправомірності поведінки заподіювача шкоди, який при виконанні покладених на нього трудових (службових) обов’язків, діяв неналежним чином. Зважаючи  на  те,  що  останній  діяв, виконуючи так би мовити доручення роботодавця, то автоматично поведінка вищого навчального закладу набуває ознак неправомірної.

Однак для відшкодування  вищим  навчальним  закладом  шкоди,  завданої його  працівником,  необхідно  встановити  наявність   причинно-наслідкового зв’язку між поведінкою заподіювача шкоди і самою  шкодою.  Адже  такий  обов’язок не матиме місце, наприклад, у випадку, коли працівник завдав шкоди,