Генезис процедури банкрутства та його сучасний стан

Проблема правового регулювання неспроможності і банкрутства має багаторічну історію. Виникнення і розвиток конкурсного права пов'язане з розвитком кредиту і товарних відносин. Вперше про деяку подобу конкурсу говорить вже римське право, однак у той період могла йти мова лише про найзагальніші зовсім невироблені й нерозвинені елементи конкурсних відносин.

У випадку, коли вимога кредитора не виконувалася, задоволення кредитора складалося з можливості використовувати боржника за своїм розсудом.

Поступово особливі заходи стягнення були обмежені випадками нечесного поводження боржника. Так, у 32 році нашої ери в Римі було видано закон, що забороняє накладати особисті стягнення, якщо боржник давав клятву, що «він нічого не ховає і все майно віддає кредитору».

Основним стимулом розвитку конкурсного права і процесу була торгівля. Саме тому так багато схожого на розвиток дала середньовічна Італія. Вже у IX-X століттях торговельні відносини італійських міст досягли високого рівня. При цьому існувала політична передумова розвитку конкурсу - роз'єднаність італійських міст (боржник міг сховатися від кредиторів у сусідньому місті, що було вже самостійною територією). Все це створило необхідність у виробленні чітких положень конкурсного права і переносу стягнення з особистості боржника на його майно.

Італійському праву суспільство зобов'язане існуванням самого терміна «банкрутство». Так в Італії називали боржників, що бігли, (від слів «bancus» - крамниця, контора, торговий заклад і «ruptus» від «rotto» - ламати, закривати заклад) [12, 184].

Вживалися й інші назви банкрута: «cessanti» - що припинив платежі, «fallitus» - невиконані зобов'язання [12, 184].

За статусом у більшості італійських міст конкурсне виробництво застосовувалося тільки до осіб, що займалися торгівлею, тобто неторговельна неспроможність не визнавалася.

Найбільш особливим приводом до відкриття неспроможності була втеча боржника, але деякі статути передбачали і власне його визнання. Кредитори брали активну участь у конкурсному виробництві, оскільки їм передавалося управління майном боржника. Однак італійське право на цьому і зупинилося.

Проте італійське право вплинуло на формування французького конкурсного права. У перших законодавчих актах Франції про конкурс посилювалися санкції, що застосовувались до боржників. У більшості випадків ці акти містили кримінально-каральні положення за зловмисну неспроможність, причому зловмисність попереджалася. Більш істотними повноваженнями в порівнянні з італійським правом володіли кредитори. Особливо широкі права вони мали при уклананні мирової угоди.

У Німеччині конкурсне право регулювалося в основному звичайним правом. Особливістю раннього німецького процесу про неспроможність було те, що основну роль відігравали не кредитори, а суд. Поступово, вже на більш пізніх етапах, під впливом французького права, кредиторам надавалися певні визначені повноваження [18, 77, 116].

Своєрідний характер носило англійське конкурсне право. Там виробництво більшою мірою контролювалося адміністративно-фінансовими органами держави, причому дуже велике значення мала мирова угода, що укладалася між боржником і кредиторами.

З початку XVII століття в Англії, а пізніше - у США (XIX столітті) почала розвиватися законодавча концепція відсутності особистої персональної немайнової відповідальності боржника при ненавмисному банкрутстві. У Європі вона не набула поширення, однак тут майже до такого ж результату привело розширення практики використання мирових угод. Кредитори за всіх часів були більше зацікавлені в максимальному співробітництві для максимального повернення грошей, ніж у сумнівному моральному задоволенні від арешту свого боржника. Тому в законодавстві про банкрутство стали вводитися судові відстрочки з виплатою боргу, а також відбудовні (оздоровчі, санаційні) чи реорганізаційні процедури [11, 14, 15, 17, 76, 184].

Розвиток конкурсних відносин в Україні стримувався замкнутим і переважно землеробським життям країни. Однак конкурсний процес існував і розвивався з давніх часів. Перші свідчення про це можна знайти в «Російській правді». Потрібно також окремо зазначити, що регулювався той випадок, коли в боржника кілька кредиторів, і він не в змозі їм заплатити. Способом одержання грошей слугував продаж боржника на торгу, причому існувала система розподілу коштів між кредиторами.

Дана санкція застосовувалася не у всіх випадках, а лише тоді, коли боржник приховав від кредитора-чужоземця, що в нього кілька кредиторів: «Якщо хто багатьом винний, а купець іноземний, не знаючи нічого, довірить йому товар, у такому випадку продати боржника з усім його маєтком і першими вирученими грошима задовольнити іноземця або скарбницю; інше ж розділити між іншими позикодавцями...» (з чого можна зробити висновок, що вже тоді існувало поняття зловмисного банкрутства, що відмежовувалася від нещасливого). Не підлягали продажу боржники, що стали неплатоспроможними через нещасливий збіг обставин і боржники, що мали тільки одного кредитора (вони одержували відстрочку в погашенні боргів): «Коли чужі товари чи гроші в купця потонуть, чи згорять, чи будуть відняті ворогом, то купець не відповідає ні головою, ні волею і може розкласти платіж у терміни, тому що влада божия і несчастія несуть вину людині...».

На підставі аналізу положень стародавніх законів, що стосуються неспроможності, можна зробити висновок про те, що суть конкурсного права полягала у виникненні і дозволі конкуренції прав декількох кредиторів, причому це повинно було бути пов’язаним з недостатністю майна боржника. Відносини, пов'язані з наявністю в неспроможного боржника тільки одного кредитора вважалося явищем, близьким до конкурсу, а в більшості випадків згодом стали регулюватися конкурсними законами.

Загальноприйнятим є той факт, що основною ознакою наявності конкурсних відносин була недостатність майна боржника для задоволення вимог декількох кредиторів у визначеному порядку. Наявність цих ознак неминуче спричиняло виникнення похідних відносин, пов'язаних з урахуванням майна боржника, його управлінням і розподілом, призначенням осіб, що займаються даними проблемами.

Протягом чотирьох століть, аж до Соборного Укладення 1649 року не знайдено яких-небудь законів, що регулюють конкурсні відносини в Україні, хоча в інших країнах такі закони вже були. В Італії конкурсні статути з'явилися в 1244 р. у Венеції, а в 1298 р. у Генуї. У Франції перші конкурсні закони були відомі у 1536, 1560, 1609 роках; у Німеччині імператорські едикти - у 1531, 1540 р.; в Англії конкурсні закони - у 1534, 1572 роках.

Переломним в історії конкурсного права Русі стало 18 століття. Саме тоді було складено кілька кодексів, що регулюють конкурс, причому відновлена робота з кодификації завершилася виданням у 1800 р. найбільшого законодавчого акта - Статуту про банкрутів.

Можна виділити три напрямки розвитку конкурсного права в Україні: пристосування норм іноземних законів до українських умов і особливостей; розвиток національних конкурсних відносин; створення і кодификація норм конкурсного права.

Іноземне законодавство застосовувалося в найбільш великих процесах, тому що воно було детальніше розробленим і перевіреним практикою.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/411161.html