Особливості розвитку та сучасна структура системи залучення населення до спорту для всіх на місцевому рівні

Для ефективного визначення основних напрямів наукового пошуку, вибору конкретних муніципальних утворень для проведення дослідження, результати якого об’єктивно відображали б стан сучасної системи спорту для всіх у всій країні в цілому, в процесі дослідження постала необхідність вивчити особливості становлення, розвитку та визначити сучасну структуру вітчизняної системи залучення людей до оздоровчо-рекреаційної діяльності на муніципальному рівні. Для цього необхідно було розглянути умови, що передували її виникненню та особливості подальшої розбудови, охарактеризувати соціально-правове поле реалізації організаційної взаємодії в системі спорту для всіх, що існує на сьогодні.

Необхідно звернути увагу на те, що система спорту для всіх на тих, чи інших територіях України зароджувалась та розвивалась не однаково [19, 38, 103]. В різних регіонах України становлення системи, формування традицій залучення населення до рухової активності має свої специфічні особливості. Ця обставина, на нашу думку, також заслуговує на увагу у процесі дослідження. Ми вважаємо, що для отримання найбільш об’єктивних даних, доцільно вивчити думки респондентів окремо у західній та у південно-східній частинах території України.

Вітчизняна система фізичного виховання різних груп населення на межі ХХ і ХХІ ст. зберегла багато ознак колишньої «радянської масової фізичної культури». Її характерною ознакою стала орієнтація на інтереси держави (забезпечення підготовки високопродуктивної робочої сили для народного господарства та належної підтримки обороноздатності країни), а не на інтереси конкретної людини (збереження здоров’я, профілактика захворювань та активне дозвілля). За радянських часів існувала авторитарна модель розвитку зазначеного напрямку спортивної практики [66, 135, 137, 138, 145].

В результаті цього та на тлі невисокого рівня життя, населення практично самоізолювалося від організованої рухової активності. У сфері фізичної культури і спорту було збережено антигуманний філософський підхід радянської епохи: „людина для системи, а не система для людини”.

Як вказує М.В. Дутчак, після розпаду Радянського Союзу українська система фізичної культури та спорту успадкувала такі основні протиріччя: вплив на систему фізичної культури та спорту методів управління, притаманних партійним та державним органам влади, переважно формальний характер роботи з розвитку масового спорту, відсутність у населення позитивного погляду на рухову активність; концентрація ресурсів у сфері підготовки спортсменів високого рівня та організаційне нехтування проблем масового спортивного руху та ін. Разом з тим, як зазначає О.М. Вацеба, у радянський період було накопичено неабиякий позитивний досвід формування організаційної структури фізкультурно-спортивного руху, розвитку програмно-нормативних основ фізичного виховання та спорту та ін. Дуже важливо, на наш погляд, у процесі розбудови сучасної системи спорту для всіх зберегти його найкращі здобутки минулого та адаптувати їх до сучасних умов [38,144, 146].

Вагомий внесок у вивчення теоретичних основ різних аспектів масової фізичної культури було зроблено такими радянськими вченими-педагогами, філософами та спеціалістами з питань фізичної культури і спорту як М.М. Бака [6], В.К. Бальсевич [8], Л.П. Матвєєв [115], П.Ф. Савицький [159], А.В. Царик [191] та інші.

Так, у середині XX ст. було визначено та обґрунтовано такі основні поняття як колектив фізичної культури, спортивний клуб, фізкультурна робота за місцем проживання та у місцях масового відпочинку з різними групами населення [44, 94, 134, 161, 184].

Значний внесок в обґрунтування ролі рухової активності як важливого елементу здорового способу життя внесли представники медичної науки: М.М. Амосов, Ю.П. Лісіцин, І.В. Муравов, І.М. Саркізов-Серазіні та ін. В.В. Фролькіс та. С.П. Лєтунов із колегами уперше в СРСР створили групи здоров’я. В 1958р. в Україні було створено Інститут геронтології. В Харківському університеті О.О. Богомолець розпочав експедиційні обстеження довгожителів. Київський науково-дослідний інститут медичних проблем фізичної культури (створений в 1968 р.) поклав початок прикладним та експериментальним дослідженням в галузі так званої «оздоровчої фізичної культури» [2, 106, 192].

Зростання популярності фітнес-центрів, клубів здоров’я та інших подібних оздоровчо-рекреаційних центрів в Україні стало ніяк не втіленням державної політики, а наслідком діяльності самостійних ентузіастів і комерційних структур, що і на сьогодні впроваджують у практику ефективні оздоровчі технології та інші досягнення, запозичені в країнах Заходу і Сходу [119; 121].

На початку XXI століття, як констатує М.В. Дутчак [66], в результаті плідної роботи фахівців у співпраці з державними органами та громадськістю, в Україні було створено передумови для формування системи спорту для всіх.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/82247.html