Генезис становлення та розвитку заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження

Для глибокого розуміння природи заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження нам необхідно звернутися до історичного аспекту становлення даного інституту.

Одним із найстаріших інститутів адміністративного права, який виник набагато раніше, ніж сформувалася власне галузь адміністративного права, є інститут примусу. Його фактична поява та перші спроби наукового вивчення пов’язуються з часами започаткування в Росії поліцейського права, основним завданням якого було забезпечення державної безпеки та добробуту населення за допомогою розгалуженої системи різноманітних примусових заходів, що застосовувалися органами поліції (управління).

Абсолютно природним є той факт, що вчені-поліцеїсти завжди цікавилися змістом і особливостями тих заходів, завдяки яким поліція мала можливість виконувати покладені на неї обов’язки. Аналіз наукової літератури з поліцейського права свідчить, що згадане питання досліджували І.Є. Андреєвський, М.М. Шпилевський, А.Я. Антонович, В.Ф. Левитський, П.М. Шеймін, а також інші учені, творча діяльність яких відбувалась до початку ХХ ст. [37, с. 74–77].

Інститут забезпечення адміністративно-деліктного провадження мав кілька етапів розвитку. Кожному історичному періоду передували свої школи адміністративістів, які досліджували адміністративно-деліктне провадження, та, відповідно, заходи, які його забезпечували. На думку багатьох учених-адміністративістів, інститут заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження виник і розвивався під впливом західноєвропейської юридичної практики. У середні віки феодальні держави Європи поступово перетворилися на абсолютні монархії. Внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується так звана “поліцейська” держава. Поліцейська держава – це форма абсолютизму, що панувала в Європі з другої половини XVII ст. до початку XIX ст. Характерними рисами поліцейської держави були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії. Розв’язанню завдань поліцейської держави мало слугувати так зване “поліцейське” право.

Біля витоків визначення поліцейського права стояв французький вчений Ніколас Де-Ламар (1639-1723). В його “Трактаті про поліцію” (1722) не визначалося поняття “поліція”, але було окреслено предмет поліцейської діяльності, виділені її головні риси, тобто ті сфери суспільних відносин, які об’єднані поліцейською діяльністю: релігія, звичаї, охорона здоров’я, харчування, публічний порядок і спокій (мир); шляхове господарство, мануфактура (виробництво); службовий персонал; поденна робота [38, с. 246].

Обов’язковою для держави визнавалася діяльність, спрямована на створення державної безпеки та добробуту. Здійснюючи цей обов’язок, органи держави мали право, як вважали ідеологи поліцейської держави, безмежного втручання у приватне життя з метою ощасливлення громадян. Тобто як у науці, так і в практиці відстоювалася доцільність застосування державного примусу не лише для гарантування безпеки, а й створення умов для добробуту громадян.

Віддаленість певних суспільних інститутів від нашого часу зумовлює потребу уточнення наукової термінології, адже без з’ясування термінів, які використовувалися поліцеїстами, пояснити суть поліцейського права складно. Центральними поняттями поліцейського права було “благочинство” та “благоустрій”. Перше з них багатозначне і протягом тривалого часу змінювалося. Його розуміли і широко, й вузько, а межі, які відділяють його від інших дефініцій, рухомі та не були ніколи остаточно встановлені. Зокрема, під терміном “благочинство” розуміли і безпеку взагалі, й громадський порядок, громадську безпеку, і державну безпеку, і загальний правопорядок у державі.

У XVIII ст. філософія права обґрунтувала принцип, згідно з яким повноваження монарха діяти на власний розсуд обмежувалися ідеєю загального добра, а примус передбачав охорону громадського порядку та спокою. Звідси випливала відмінність між “поліцією безпеки” та “поліцією добробуту”, що набуло згодом важливого значення. Сфера “добробуту”, де заходи примусу не досягали мети, поступово виходить за межі компетенції поліції. Водночас, поняття та функції поліції набувають надто вузького змісту. Тож функції поліції зводилися виключно до безпеки, тобто охорони громадського порядку та спокою.

Отже, на межі XVIII – XIX ст. поліція безпеки охороняла громадський порядок у державі, життя та безпеку громадян. Діяльність поліції добробуту полягала в складній системі адміністративних заходів, спрямованих на розвиток державних та приватних господарств, а також фізичного та духовного стану населення. Предмет поліцейського права охоплював питання, які повинні були бути предметом державного, пізніше – конституційного права, а також фінансового права та політичної економії, але все внутрішнє управління державою, за винятком військової справи та частково фінансового управління, зводилося до поліції безпеки та поліції добробуту [19, с. 16–17].

Перші теоретичні обґрунтування щодо становлення та розвитку інституту заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження містяться в працях учених-правознавців, які були теоретиками поліцейської науки: І. Юсті. Р. фон Берга. Р. Моля. Л. Штайна та інших.

Так, І. Юсті, який зробив значний внесок до теоретичного надбання, яке складає підґрунтя поліцейської науки, стверджував, що вона повинна ґрунтуватися на чітко встановлених принципах, які стануть основою для захисту суспільства від небезпеки [38, с. 42].

Г. Берг, враховуючи раніше розроблену теорію про вчення поліцейської влади, співвідносить принципи правової держави з терміном “поліція” і приходить до висновку, що основним призначенням поліції є для забезпечення безпеки держави і громадян [39, с. 123].

Р. Моль, досліджуючи управління в державі, зосереджується на розподілі влади, та пропонує скорочувати завдання управління. Автор аргументує суб’єктивно-правові позиції кожного індивідуума по відношенню до держави [40, с. 256].

Одні з перших вітчизняних поліцеїстів Ю. Крижанич та І.Т. Посошков були активними прихильниками примусового державного втручання в усі сфери народного життя, що супроводжувалося застосуванням заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження [41, с. 37].

Таким чином, теоретичне підґрунтя правової держави сприяло створенню нових суспільних відносин, які стали поштовхом до формування нового інституту заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження [39, с. 123].

Досліджуючи внутрішнє управління, поняття, суть, систему внутрішнього управління й адміністративний примус, Л. фон Штейн запроваджує теоретичні основи, що склали передумови для створення міністерств, які замінили колегіальні установи [42, с. 9–24].

Іншими словами, представники поліцейської науки того часу, досліджували, по-перше, поліцейську владу; по-друге, поліцейський примус в державі; по-третє, поняття, суть, систему внутрішнього управління; по-четверте, заходи забезпечення адміністративно-деліктного провадження.

Історично склалося так, що з кінця ХVIII ст. основна територія сучасної України, так звана Наддніпрянська Україна (Правобережна, Лівобережна, Слобідська, Південна) входила до Російської імперії, тому, на нашу думку, дослідження зародження інституту заходів адміністративно-деліктного провадження слід почати з аналізу розвитку інституту забезпечення адміністративно-деліктного провадження у Російській імперії, оскільки розмежування у правовій системі того часу майже не було.

Перші теоретично обґрунтовані згадки про інститут забезпечення адміністративного-деліктного провадження відноситься до XIX ст. Осново­положниками дослідження заходів забезпечення адміністративного провадження були І.Т. Тарасов, В.В. Івановський, І.Е. Андрієвський, В.Н. Лешков, Е. Берендтс, Е.І. Єлістратов тощо, які досліджували його в межах адміністра­тивно-деліктного провадження, яке тоді почало формуватися [43, с. 9–24].

Так, І.Т. Тарасов відмічав, що правоохоронні органи були наділені повноваженнями по застосуванню заходів примусу, і були призначені для попередження та припинення правопорушень. При цьому дані органи мали право застосовувати такі заходи, як обшуки, виїмки, огляд, арешт майна та особисте затримання [44, с. 192].

Органи виконавчої влади (у їх сучасному сприйнятті) ототожнювалися з органами публічної адміністрації. В.В. Івановський виокремлював галузеві адміністративні органи, що очолювались відповідним міністерством (наприклад, органи фінансової адміністрації входили в систему Міністерства фінансів, органи адміністрації сільського господарства і державної власності очолювані Міністерством землеробства та державної власності тощо). Адміністративним провадженням називали виконавчу та розпорядчу діяльність посадових осіб органів центрального управління та муніципальних органів: земських, окружних, прикордонних, повітових начальників, начальників поштово-телеграфних і митних округів.

Також до компетенції вказаних посадових осіб, було віднесено дисциплінарне провадження, вони ж були адресатами оскарження незаконних дій державних органів. Чітких відмінностей дисциплінарної й адміністративної відповідальності не було. Діяльність начальників митних округів по розгляду скарг підлеглих йому осіб митного управління й накладення стягнень ототожнювалися з накладенням адміністративних стягнень [45, с. 427].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/51935.html