Порядок застосування заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження

Для повного висвітлення теми дисертаційного дослідження необхідно проаналізувати теоретико-процесуальний аспект заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження. Дослідження цього питання почнемо з важливого заходу забезпечення адміністративно-деліктного провадження – адміністративного затримання. Отже, цей захід має припинювальний характер, що істотно обмежує конституційне право особи на свободу, проте таке обмеження є доцільним і необхідним, до того ж короткочасним і винятковим способом забезпечення адміністративно-деліктного провадження, і застосовується виключно до осіб, що притягаються до адміністративної відповідальності.

Правова основа адміністративного затримання регулюється Конституцією України, Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 261 – 263), Законом України “Про міліцію”, нормами міжнародного права та деякими іншими правовими актами. Особливе місце в регулюванні таких правовідносин належить Конституції України і міжнародно-правовим актам.

Ст. 29 Конституції України закріплює право на свободу та особисту недоторканність. Арешт, взяття під варту й утримання під вартою допускаються тільки по судовому рішенню. До судового рішення особа не може бути піддана затриманню на термін більше 3 годин [149]. Ця та деякі інші норми складають конституційну основу застосування адміністративного затримання.

У Конституції України правам і свободам людини і громадянина приділяється першочергове значення. Вони проголошені основами конституційного ладу як неодмінна умова побудови правової держави, їх забезпечення є пріоритетним завданням в діяльності державних органів. В умовах побудови в Україні демократичної держави особливого значення набуває забезпечення законності, захист прав і свобод людини при застосуванні заходів адміністративного примусу та діяльності органів внутрішніх справ. Так, визначаючи завдання законодавства про адміністративні правопорушення, КУпАП на перше місце виносить захист особи, охорону прав і свобод людини і громадянина (ст. 1).

Адміністративне затримання, тобто короткочасне обмеження свободи фізичної особи, відповідно до ст. 261 КУпАП відноситься до групи заходів адміністративно-процесуального забезпечення та застосовується у виняткових випадках, якщо це необхідно для забезпечення правильного та своєчасного розгляду справи про адміністративне правопорушення, виконань ухвали у справі про адміністративне правопорушення.

Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню в будь-якій формі, затвердженою Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 43/173 від 9 грудня 1988 р., говорить про важливу особливість затримання – про те, що в цьому випадку позбавлення особистої волі відбувається не в результаті засудження за здійснення правопорушення, тобто до моменту визнання компетентним органом особи винним в здійсненні протиправного діяння [150]. Ця обставина є значущою з огляду на те, що заходи примусу не можуть бути застосовані до невинної особи без достатніх на те підстав. Адміністративне затримання є надзвичайним заходом і має оперативний характер є достатньо серйозною негативно-примусовою дією на особу, застосовується без спеціальної санкції, оскільки часто покликаний окрім власне процесуально-забезпечувальних цілей виконувати завдання безпосереднього фізичного припинення небезпечних протиправних дій, коли отримання будь-яких санкцій неможливе, і рядовий співробітник ОВС самостійно ухвалює рішення про затримання. Саме це часто й призводить до порушення прав затримуваних осіб.

Стосовно мети затримання КУпАП називає досить загальні категорії: забезпечення правильного та своєчасного розгляду справи про адміністративне правопорушення та виконання ухвали у справі про адміністративне правопорушення – отже, конкретними цілями є встановлення особи порушника, складання протоколу і проведення інших процесуальних дій [151, с. 21–24].

Адміністративне затримання, таким чином, як самостійний захід забезпечення адміністративно-деліктного провадження проводиться, як правило, для припинення протиправної поведінки, для отримання інформації про особу порушника, а також для створення сприятливих умов застосування інших заходів примусу або процесуальних дій.

Слід зазначити, що інститут затримання різні дослідники і практичні працівники розглядають з різних позицій, і до сьогодні немає єдиного підходу до розуміння адміністративного затримання. Одні розуміють під затриманням дії з утримання особи на місці, завершувані складанням протоколу, інші вважають, що це сукупність дій, фактичне затримання на місці здійснення правопорушення, подальше доставлення у відповідне приміщення, і перебування там надалі протягом встановленого терміну [125, с. 29–30]. Треті стверджують, що затримання невіддільно від доставлення, четверті стверджують, що це лише утримання в приміщенні компетентного органу пов’язане з проведенням певних процесуальних і перевірочних дій [152, с. 228].

В.К. Гижевський розкриває зміст інституту адміністративного затримання: “адміністративне затримання – це захід примусу, що виражається в короткочасному обмеженні особистої свободи особи, що вчинила правопорушення, яка застосовується уповноваженими на те представниками органів державного управління в межах і в порядку, встановлених законом, в цілях припинення протиправних дій забезпечення своєчасного і правильного провадження у справа про адміністративні правопорушення і залучення винного до відповідальності” [153, с. 52–53].

Аналіз згаданих поглядів дозволяє нам запропонувати власну дефініцію терміну затримання, який ми тлумачимо, як позбавлення можливості вільно пересуватися, ця можливість може мати як короткочасне обмеження свободи фізичної особи, доставленої в приміщення органу внутрішніх справ (приміщення органу місцевого самоврядування), так і довший термін, відповідно до законодавства, але воно повинне виконувати мету, яка ставиться у результаті обмеження пересування. Це будь-яке короткочасне обмеження свободи пересування, проте в КУпАП зазначається що термін адміністративного затримання особи обчислюється з моменту доставлення, відповідно до ст. 263, отже під затриманням вважається утримання у відповідному приміщенні після доставлення.

Отже, через не конкретизований підхід до визначення адміністративного затримання і тісного взаємозв’язку з доставленням, виникає багато практичних помилок в його застосуванні, наприклад, під час вираховування термінів затримання. Прихильники широкого трактування затримання, пов’язаного з вилучення порушника з місця правопорушення і доставлення у відповідне приміщення, вважають необхідними обчислювати термін затримання з моменту саме затримання, тобто зараховувати термін доставлення у строк затримання [154, с. 25–32]

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/51935.html