Головним твердженням розділу є те, що філософсько-правовий дискурс розглянуто як філософську рефлексію основ права. Філософське обґрунтування особливо потрібне тоді, коли виникають серйозні проблеми правового статусу особи та її буття в світі, тому використовують засадничі принципи, культурні цінності. Відповідно метою розділу є дослідження особливостей філософсько-правових дискусій на межі століть. Філософи, політологи, соціологи, юристи активно обговорюють питання стратегії реалізації філософсько-правового дискурсу. Причина уваги до цього питання полягає в тому, що перспективи розвитку правового дискурсу безпосередньо пов’язані з проблемами опису сучасних соціальних феноменів. О. Гьофе, що в роботах сучасних дослідників аналізуються проблеми глобальних філософських утопій лібералізму і  правової держави, які більш не визначають розвитку суспільства.

Ю. Габермас, О. Гьофе, Дж. Ролз – відомі представники зарубіжної філософії права – звертаються до спадщини І. Канта, який, на їхню думку, заклав фундамент сучасного філософсько-правового дискурсу. Постмодерністський підхід до визначення філософсько-правового дискурсу  розкривається  в   комунікативних   теоріях   Ю.   Габермаса   і М. Фуко, філософії мови П. Рікера. Визначальним є те, що дослідження цих видатних філософів демонструє призначення правового дискурсу – виявляти істотну напруженість в сучасному світі. І для Ю. Габермаса, і для М. Фуко ця напруженість накопичується між нормативним та реальним. Згідно з твердженнями філософів, джерело даних суперечностей потрібно шукати в реальній канві мови. Зокрема, для Ю. Габермаса “акт розуміння

бере на себе роль механізму координації дії [116, с.308]”1. Він розробляє теорію “універсальної прагматики” – як теорії комунікативного  досягнення взаєморозуміння. Згідно теорії комунікативної дії життєвий світ конституюється за допомогою мови деяким співтовариством інтерпретаторів, які намагаються досягти взаєморозуміння та погодження дій. Отже, важливими є ключові поняття прагматики – дійсність та значущість, завдяки яким досягається комунікативне погодження.

Б.  Флівб’єрг  зазначає,  що  дослідики  комунікативної   філософії Ю. Габермаса аналізують суб’єкт права, який розглядається в контексті здатності включатися в дискурсивну практику, що вбудована в механізми інтерсуб’єктивного конституювання сенсів суспільного буття [383]2. Зокрема призначення правового дискурсу в сучасному світі полягає в тому, щоб виявити проблеми реалізації цінностей лібералізму і правової держави. На основі аналізу визначення сутності правового дискурсу також розглядають специфіку та завдання:

• правовий дискурс скерований на пошук і розробку соціально- значущих тем та істинних доказів для вирішення  суспільних  проблем  (Ю. Габермас) [451, 453];
• правовий дискурс пропонує використовувати силу мови для боротьби зі свавіллям влади, а також і владу закону (М. Фуко) [449, 454];
• специфіка правового дискурсу полягає у створенні мовних інструментів і вироблення процедур, завдяки яким, правовий примус переноситься у простір речі (П. Рікер) [ 450, 455].

Отже, робиться висновок, що активність суб’єкта правових суджень проявляється в тому, що відтворюючі ним тексти і окремі висловлювання не обмежені нормами формально-логічного виведення, а являються

1 Габермас Ю. Філософський дискурс модерну / Ю. Габермас ; [пер. з нім. та комент. В. М. Купліна]. –  К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.

2 Фливбьерг Б. Хабермас и Фуко: мыслители для гражданского общества / Б. Фливбьерг // Вопросы философии. – 2002. – № 2. – С. 137–157.