У XX ст. відбувається становлення і розвиток філософії діалогу у сфері  гуманітарних  і  природничих  наук.  В.  Горський,   В.  Лук’янець,  С.    Кравченко,    С.    Кримський,    В.    Навроцький,    Л.    Озадовська,  В. Табачковський, С. Ягодзінський досліджують соціокультурну роль, генезис, характерні особливості наукового дискурсу (діалогічність і гуманізм) в українській культурі. О. Забужко аналізує український суспільно-політичний дискурс франківського періоду (кінець XIX – початок XX ст.) та наголошує на виборі національності, як його сутності. Дослідники стверджують справді плюралістичне, діалогічне розуміння історії філософії. Виділяють головні типи дискурсів: моральний, науковий, політичний, правовий, релігійний.

 

Розвиток національної культури тісно пов’язаний із філософією. Для сучасної філософії особливо характерним є діалог як та площина, що усебічно розкриває сутність людини. Як зазначає В. Горський, діалогічність і гуманність – це два вирішальні принципи, на яких “має ґрунтуватись перехід історико-філософського бачення на рівні культури, який замість однолінійного монологічного погляду стверджує справді

1 Риккерть Г. Философія исторіи / Г. Риккерть ; пер. сь нем. С. Гессена сь предисловіемь автора кь русскому изданію. – СПб., 1908. – 154 с.

плюралістичне, діалогічне розуміння історії філософії [129, с.195]”1. У статті “Гуманізм та проблеми діалогу культур” В. Табачковський також зауважує про недостатність апеляцій до якоїсь однієї культурної моделі чи абсолютизації гуманістичного підходу. Основне питання для гуманізму – це сутність та призначення людини. У межах певного образу світу “кожен з нас самовизначається – шукає місця власної ідентичності, стверджує її або втрачає, втрачаючи, шукає знову і знову до останнього подиху [349, с.11]”2. Подібне відбувається з кожною культурою, що творить власний світ у глобальному культурному просторі. Попри те, що відбувається інтенсивний взаємовплив, взаємозбагачування культур, та не менш сильним залишається їхнє прагнення до самоідентичності.

О. Забужко досліджує український суспільно-політичний дискурс франківського періоду (кінець XIX – початок XX ст.) та зазначає, що його основним змістом була “парадигма вибору національності [165, с. 53]”3, який закономірно доповнювався відступництвом і зрадою “як парадигмою національного буття [165, с. 97]”4. Вона також наголошує на тім, що “магістральною тенденцією дальшого філософського поступу національної ідеї в Європі було… переродження національного “ми” в національне “я”, – це перехід в етико-персоналістичну, а відтак і в екзистенційну рефлексію. Зокрема, в українській інтелектуальній історії першим, хто вивів нашу національну ідею з кола модернізованого поганства на цей “фаустівський” шлях (в площину персоналістичної етики), став І. Франко [165, c. 52]”5. Такий висновок – досить важливий, адже домінуюча в марксизмі матеріалістична орієнтація на об’єктивний світ людини, суспільство й державу була панівною впродовж тривалого

1 Горський В. С. Філософія в контексті історії української культури / В. С. Горський // Феномен української культури : методологічні засади осмислення ; за ред. В. І. Шинкарука, Є. К. Бистрицького :  зб. наук. праць. – К. : Фенікс, 1996. – С. 192–217.

2 Табачковський В. Г. Гуманізм та проблема діалогу культур / В. Г. Табачковський // Філософська думка.

– К., 2001. – № 1. – С. 6–25.

3 Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О. С. Забужко. – К.: Основи, 1993. – 118 с.

4 Там само.

5 Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період…