Філософія культури XX ст. характеризується двома тенденціями. Перша – пошук сенсу “духовності” у людині. Друга – пошук “об’єктивного сенсу” цієї духовності. При цьому зміст культури змінюється залежно від розуміння сутності людини. Однак спільним залишається те, що культуру розглядають як спосіб самореалізації особистості. Існує два напрями у сучасній культурології: 1) “культурний адаптаціонізм” (від лат. adapto – пристосовую) – розуміння культури як специфічного людського пристосування до навколишнього середовища; 2) “культурний ідеаціонізм” (від грец. ιδέα – основа) – розуміння культури як сукупності проявів духовності у людському житті. Для сучасного наукового визначення культури не характерне традиційне описове (етнографічне) тлумачення. Культуру намагаються визначити, з огляду на розуміння сутності людини. Кожна культура має свою модель людини і ця модель відображає цієї даної культури. З погляду філософії культура – це весь той світ, в якому людина знаходить себе.

Період дев’яностих років ХХ і початок ХХІ століть філософами характеризується як злам геокультурних світів. Особливо, це стосується взаємин між посткомуністичними країнами, зокрема, України і Росії. Хоч їхні взаємини налічують тривалу історію примусового культурного співіснування. За сучасних умов особливої ваги набуває оновлення і

розвиток політичного і культурного діалогу між тепер уже самостійними державами. “Культурполітична навантаженість історичних інтерпретацій є неодмінною умовою легітимації нової влади та життєвого (екзистенційного) самоутвердження національної спільності [167, с.91]”1. З огляду на це, перед дослідниками стоять завдання відтворення власної історії, її об’єктивних і раціональних інтерпретацій із залученням фактів, подій, без їхньої абсолютизації чи навпаки – ігнорування.

В українській філософії досліджують актуальні проблеми сучасної культури. У філософії виражається дух нації, що втілюється в культурі. Відбувається “поворот до розуміння національної культури як основи осмислення феномена людської культури взагалі – справжнє історичне відкриття часу перебудови й посткомуністичних трансформацій суспільства [373, с.3]”2. У монографічних дослідженнях, навчальних посібниках,  статтях  філософів,  зокрема,  Г. Аляєва,   Є. Бистрицького,   В. Горського, І.Захари, М. Кашуби, С. Кримського, І. Лосєва, Н. Мозгової, В. Нічик,     І. Огородника,     А. Пашука,     Н. Поліщук,     М. Поповича,  С. Пролеєва,   В. Табачковського,   М. Ткачук,   О. Хоми,   В. Шинкарука, В. Ярошовця проаналізовано теоретичні проблеми філософії історії, філософії культури, історії української культури та історії філософії.

До складних проблем діалогу між представниками української та російської культур дослідники відносять подолання упередженості у російському “українознавстві” щодо історичної та культурної спадщини України. На це звертає увагу І. Лосєв, який пише, що протягом багатьох століть у російській свідомості вкорінювались вигадки, забобони, міфи про українську історію та культуру. Він виокремлює деякі характерні риси таких “міфологем”: “1) Україна – то є вигадка закордонних та місцевих росієненависників; 2) українці – регіональна група росіян із суто

1 Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Є. К. Бистрицький, С. В. Пролеєв, Р. В. Кобець, Р. В. Зимовець. – К. : Альтерпрес, 2003. – 192 с.

2 Феномен української культури: методологічні засади осмислення...

обласними особливостями; 3) ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може; 4) існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, нонсенс, щось протиприродне [220, c.276-277]”1. Дослідник підкреслює упередженість, доктринерство у ставленні до України, накиданні їй вигаданих схем. Особливе місце у цих підходах посідає міф про Галичину. Головна складова цього міфу ґрунтується на тому, що галичанам приписується “антиросійськість” на рівні культурних настанов. Історико-культурний феномен галицької землі, де протягом багатьох століть українці зберігали національний дух, мову, традиції, із австрійської провінції перетворилися “на український П’ємонт – все це залишається для переважної більшості росіян (в тому числі й освічених) – terra incognita [220, c.279]”2. Для російських дослідників залишається незрозумілим той факт, що Галичина – органічна частина України, де за сприятливих політичних умов прискорено відбуваються процеси національного відродження. Сьогодні галичани розповсюджують національну ідею на всій українській землі, та це не має нічого спільного із культивуванням ворожості до інших народів і національних культур.

М. Шлемкевич зауважив, що для галичан характерні риси традиціоналізму і консерватизму, а також додавав і раціональність. Він розкривав історію України від найдавніших часів до середини ХХ століття, зпівставляючи різні типи української людини – ідеаліста Сходу і реаліста Заходу. Також підкреслював про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Тому для галичан – важливим завданням “помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні

• так бувало досі [417, c.63]”3. Отже, це є характерним і на сьогодні. У

1 Лосєв І. В. Галицький міф у сучасному російському “українознавстві” / І. В. Лосєв // Культурологічні студії : зб. наук. праць . – Вип. 2. – К. : КМ Academia, 1999. – С. 276–287.

2 Там само.

3 Шлемкевич М. І. Галичанство / М. І. Шлемкевич. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 104 с.