Перехід до ринкових умов здійснення господарської діяльності, запровадження  демократичних  засад  функціонування  державних  та суспільних інституцій ускладнює суб’єктний склад й наповнює новим змістом правовідносини щодо соціального захисту працівників та його організаційно правових форм, змінює ідеологію правового регулювання в цій царині  та висуває нові вимоги до правового регулювання, до обсягу змісту прав та обов’язків роботодавців і працівників, державних органів і профспілкових організацій тощо.

Слід погодитись з В.А. Бачиніним, В.С. Журавським, М.І. Пановим, які наводять справедливі й переконливі аргументи, що в умовах сьогодення важливою особливістю сучасного етапу  розвитку  соціально-правової реальності й розвитку державних інституцій є його перехідний характер. Вони методологічно вірно зазначають, що у драматичних зіткненнях різних  суспільних сил шукають  свого  вирішення  застарілі  протиріччя,  успадковані від минулого. Одночасно закладаються  нові  цивілізаційні  основи  для майбутніх перетворень. Повільно, але неминуче відбувається демонтаж реліктових залишків тоталітарної системи. Колишній тип правової реальності поступово змінюється на інший [11, с 3-5]. Такий науковий підхід повністю віддзеркалює складні явища щодо реалізації широкої низки соціальних прав працівників, відбиває  ту складну  правову та  політичну ситуацію,  яка склалась  у правовому регулюванні соціального забезпечення, визначення основ

загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі й страхування від нещасного випадку на виробництві.

Конституція нашої держави відповідно до міжнародних норм та стандартів і загально-людських цінностей визначає людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю,  що формує правові й організаційні основи закріплення соціально-економічних  прав  працівників.  Крім  того проголошення в основному законі України як правової й соціальної держави ставить на порядок денний питання щодо визначення певних правових механізмів, які б дозволили реалізовувати зазначені права. Це в свою чергу формує алгоритм розвитку законодавства й зміст соціальної політики держави, висуває особливі вимоги в царині системного правового регулювання в соціальній сфері, визначає ефективність соціального забезпечення та засади захисту працівника та членів його сім’ї.

Слід погодитись з С.М. Прилипко,  який слушно довів, що соціальне забезпечення має виключне значення для добробуту громадян, працівників, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальне забезпечення посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди, сприяє соціальному миру, а також участі в житті суспільства всіх соціальних груп населення. Воно  є невід’ємною частиною соціальної політики держави та уряду і відіграє суттєву роль у недопущенні зниження рівня життя населення. Крім того, цей дослідник слушно звернув увагу, що перехід до ринкових відносин та їх розвиток в Україні, що відбувається, впливає як на всю правову систему в цілому, так і на окремі її галузі й інститути.  Не  випадково  законодавство  України  як  соціальної держави ставить за найважливішу мету захист прав  і  інтересів  громадян.  У ході реформування законодавства держава вимушена, з одного боку, йти шляхом забезпечення відповідності його умовам ринку, а з іншого – активно захищати своїх громадян від можливих соціальних ризиків. Це подвійне взаємозумовлене завдання держава покликана вирішувати, головним чином, через модернізацію права соціального забезпечення та запровадження

прозорих та зрозумілих  механізмів  соціального  захисту  працівників  на підставі врахування співвідношення між приватним і публічним правом та різноманітних приватних і публічних інтересів суб’єктів правовідносин. [105, с.6-7, 17-18]. Така наукова  позиція  є  підґрунтям  окреслення  функцій соціальної держави, системного розуміння реалій при формуванні стратегії розвитку соціального законодавства визначення змісту окремих галузей законодавства України, засад його подальшого розвитку, у тому числі й при окресленні гарантій реалізації права на соціальний захист (у тому числі і у разі нещасного випадку на виробництві та при вдосконаленні безпечних  умов  праці) на підставі врахування інтересів працівника і роботодавця, держави й профспілкових органів та інших суб’єктів.

Необхідно констатувати, що надзвичайно складна проблематика визначення сутності соціальної держави та генези її становлення та розвитку неодноразово досліджувалась правниками, такими як: Р.І.  Кондратєв  [56],  О.М. Кіндратець[53], П.М. Рабинович [114], В.В. Капильцова [46], Д.О. Єрмоленко [ 35], М. В. Копєйчеков [58], С.О. Кириченко [52],  О.З. Панкевич [96], Ю.М. Тодика [147], Н.М. Хома [155], Л.С. Шевченко [132], І.В. Яковюк

[163] та багато ін. Виходячи з аналізу наукових підходів зазначених науковців можна зробити висновок, що саме соціальна складова будь якої спільноти характеризує саму сутність держави щодо захисту прав, є свідченням про глибокий зміст системних зв’язків держави і суспільства на підставі загальнолюдських цінностей, держави і людини на підставі співвідношення приватних і публічних інтересів різних суб’єктів (у тому числі  і  в  царині  праці), засвідчує реальний і  правовий  статус людини  і  громадянина  відповідно до загальнолюдських цінностей. Таким чином однією з ознак соціальної держави є системний та змістовний підхід до широкого кола соціальних прав людини порівняно з іншими правами, позаяк людина є найвищою соціальною цінністю. Саме такий підхід є якісно новим за своїм змістом та спрямованістю щодо прав і свобод людини і громадянина, а також щодо гарантій їх реалізації.

Не зважаючи на чисельні наукові підходи, та висвітлення багатьох важливих сторін соціальної держави, необхідно  звернути  увагу,  що недостатньо змістовно висвітлювалось питання щодо соціальної держави як важливого підґрунтя реалізації права на соціальний захист, а й відповідно і бракує системної розробки правового  механізму  захисту  досліджуваного права. Попри все одним з найголовніших напрямків діяльності правової та со- ціальної держави є забезпечення реалізації соціально-економічних прав працівників, системні гарантії безпеки виробництва та  охорони  праці, створення правового механізму захисту прав, розвиток економічних умов віль- ного, гідного існування людини праці. Зазначена  мета  соціальної  держави може бути досягнена на підставі впровадження загальнолюдських цінностей, а саме: соціального захисту в певних організаційно-правових формах (у  тому числі і соціального страхування від  нещасних  випадків),  всебічна  охорона праці й визначення форм та видів забезпечення суспільними благами у разі ушкодження здоров’я, інноваційного розвитку виробництва та економіки, створення безпечних умов праці тощо. Таким чином одним з головних завдань соціальної держави є  забезпечення  гідного  існування  всіх  громадян, створення безпечних умов праці, закріплення зрозумілого  і  прозорого правового механізму реалізації права на соціальний захист, створення для правового й економічного підґрунтя, а також  напрямків  наукового забезпечення й розвитку відповідних галузей.

На   підставі  різноманітних  досліджень  та   підходів     науковців відносно

соціальної держави можна зазначити таке: розбудова соціальної держави є  однією з суттєвих гарантій реалізації конституційного права громадян на соціальне захист; вдосконалення правового регулювання й  покращення правового механізму соціального захисту повинно ґрунтуватись на загальнолюдських цінностях і певних правових принципах (соціальної справедливості, рівності усіх працівників, солідарності; розвитку умов щодо безпеки праці й гідного життя кожного працівника; законодавчого підґрунтя й визначення  щодо  матеріального  забезпечення  постраждалого  на   виробництві

(особливо підтримки непрацездатних осіб та осіб, які з об’єктивних причин не можуть забезпечити себе самостійно; всебічних державних  гарантій  та створення діючого прозорого механізм реалізації соціального захисту за допомогою загальнообов’язкового державного соціального страхування; демократизація виробничих процесів й створення умов соціальної злагоди в суспільстві на основі соціального діалогу і соціального партнерства, всебічної солідарності працівників та інших членів суспільства. Таким чином, розбудова соціальної держави є необхідною передумовою і однією з головних гарантій реалізації конституційного права громадян на соціальне захист  на підстав загальнолюдських цінностей.

На наш погляд є науково вивіреним підхід В.І. Євітової відносно того, що сучасна українська держава повинна функціонувати на підставі принципів плюралистичної демократії – верховенства права та поваги до людини, розширення прав і свобод в соціальній сфері, які наповненнюються їх новим змістом в соціальній сфері та в царині праці [34 , с.7-8]. При цьому право на соціальний захист повинно визначатись й сформуватись як одне з основних і фундаментальних прав працівника, яке відбиває ті  реальні  відносини,  які існують в суспільстві.  Значене повністю відповідає прагненню українського суспільства щодо стратегічного курсу вступу до Європейського Союзу серед, у зв’язку з чим актуалізується питання визначення соціальних прав, обсягу  й змісту права на соціальний захист, відповідно до міжнародних стандартів та загальнолюдських цінностей. Не випадково В.М. Андріїв переконливо науково обґрунтовує, що соціальні права  людини  є  важливим  й  надзвичайно актуальним правовим інститутом. Саме ці права погоджені і визнані світовою спільнотою і є ознакою демократичної держави, зазначені права закріплені в законодавстві більшості сучасних держав,  закріплюють стандарти прав  людини  в соціальній сфері та в царині праці, є підґрунтям вільного  розвитку, підтримують й розвивають людську сутність, є основою реалізації багатьох  інших прав в царині праці [6, с.7-10]. Таким чином соціальні права людини у  тому числі й право на соціальний захист, їх визнання в конституції, закріплення