Докази як матеріальна основа звернення до нотаріуса та суду

Значний вклад у дослідження доказів у цивільному процесі  зробили  такі українські вчені як Штефан М.Й. [205], Фурса С.Я., Цюра Т.В. [171], Лазько О.М. [90], Гетманцев М.О. [36]. Комплексно дослідженням доказів займались такі російські вчені як М.К. Треушніков [150], І.В. Решетнікова [131; 132],  М.А. Фокіна [165] та ін.

         Щодо доказів у нотаріальному процесі, то таких робіт нині бракує, оскільки цей інститут нині знаходиться на стадії розвитку,  цьому питанню присвятили свої роботи Фурса С.Я., Фурса Є.І. [170], Білозерська Є.І. [22]. Але комплексні наукові роботи, які висвітлюють порівняльні аспекти та міжгалузеві зв’язки інституту забезпечення доказів у цивільному та нотаріальному процесі  в Україні нині відсутні, тому автор поставив собі за мету  провести таке дослідження.

Насамперед, для проведення такого дослідження слід звернути увагу на взаємозв’язок матеріальних галузей правової науки з процесуальними, про зазначають деякі автори [47]. Такий міжгалузевий зв’язок має стосуватися інституту доказів, оскільки нині вченими піднімається питання  про те, що докази є комплексним інститутом, які мають матеріальний зміст, тобто такі фактичні обставини передбачаються нормами матеріального права та без них не можливо встановити обставини, які мають значення для справи та входять у предмет доказування [112] . Це складна матерія, яка останнім часом почала досліджуватися науковцями з урахуванням позиції провідних вчених.

Так, І.В.Решетникова, розцінює: «...доказове право як двоєдину правову категорію, а саме: як міжгалузевий правовий інститут, так і комплексний інститут цивільного процесуального права» [132, с. 7; 131]. Існують дослідження, в яких акцент ставиться на тих обставинах, які мусять доводитися і способах доведення таких обставин [164].

О.Лазько дотримується деякою мірою іншої позиції і ним сформульовано нову дефініцію засобів доказування у цивільному процесі як визначеного законодавством для певного виду судочинства класифікованого переліку видів доказів, які можуть бути надані суду для підтвердження відповідних юридичних обставин і в той же час обгрунтовано, що в теоретичному плані відповідна класифікація має не чітко визначений характер, а також потребує доповнень і уточнень» [90, с. 4, 5].

Тобто його позиція коротко зводиться до того, що в цивільному процесі йдеться про засоби доказування, а в конкретній справі застосовуються певні докази, що вважається більш виваженою концепцією, оскільки враховує поділ доказів на види і підвиди та відповідає загальному поділу доказового права як елемента матеріальних галузей права та доказового процесу, що властивий процесуальним галузям правової науки.

Автор погоджується з наведеними позиціями в частині, що поняття «докази» бере витоки з норм матеріального права і вони повинні відповідно відтворюватися і досліджуватися як в процесуальних галузях правової науки, так і застосовуватися в процесуальному законодавстві та конкретних справах. Але доволі часто вчені аналізують докази лише в контексті цивільного процесу, а не нотаріального та інших галузей правової науки.

Специфіка сприйняття доказів в процесуальних галузях безпосередньо пов’язана з тими обставинами, на підтвердження яких вони розраховані і надаються. Так, в цивільному праві йдеться про укладення  усних, письмових та правочинів, для яких передбачена обов’язкова  нотаріальна форма  посвідчення. Дійсність таких правочинів може перевірятись у майбутньому, що надає  можливість доводити наявність або відсутність тих чи інших обставин за допомогою певних доказів. При цьому у цивільному праві визнається лише усна та письмова форма договорів, а нотаріальна форма не визнається самостійною.

У зв’язку з цим цікавою для аналізу є позиція вченого, яка висловила гіпотезу про те, що виходячи з того, що нотаріус у своїй діяльності не встановлює факти, а тільки перевіряє достовірність існуючих, єдиним допустимим доказом в нотаріальному процесі повинен бути письмовий доказ [82, с. 206].

Дана гіпотеза може бути критично сприйнята з багатьох позицій, але на даній стадії дослідження можна говорити про те, що в нотаріальному процесі не вистачає роботи, подібної дисертаційному дослідженню В.В. Яркова, яка була присвячена юридичним фактам в цивільному процесі [208]. Саме через відсутність ґрунтовних і комплексних досліджень доказів і процесу доказування в нотаріальному процесі могла з’явитися зазначена вище  позиція.

Проаналізуємо першу частину наведеної вище гіпотези про те, що нотаріуси  не встановлюють факти, а лише перевіряють існуючі. Така гіпотеза не відповідає реальним діям   при вчиненні нотаріальних дій. Не вдаючись до прискіпливого аналізу поняття фактів, можна стверджувати, що факти – це юридичні обставини не майбутнього, а минулого, тобто вже існуючі. Тому і нотаріуси і судді встановлюють факти, а не тільки перевіряють їх. Наприклад, як нотаріусу  встановити особу неповнолітньої дитини, якщо у наявності є лише свідоцтво про народження, в якому відсутня фотокартка дитини. Встановити особистість дитини лише  за свідоцтвом про народження неможливо. У цій ситуації необхідно вислухати батьків і встановлювати особистість дитини за їх словами. Але це не вписується у концепцію лише перевірки фактів через те, що необхідно забезпечити доказ, що батьки визнали дитину і саме вони персоніфікували її. Нотаріус не здатен в цій ситуації перевірити їх слова.

Слід звернути увагу й на інші ситуації, які мають місце у  нотаріальній практиці. Так, між заявниками  може виникнути спір щодо конкретних умов правочину, який вони мали намір посвідчити, щодо оплати нотаріальних послуг. Доволі часто  виникають спори щодо реальної ціни договору та тієї, яку необхідно зафіксувати нотаріусу та виходячи з якої сторони повинні сплатити державне мито тощо. Такий факт згідно чинного законодавства не передбачається встановлювати в нотаріальному порядку, але з цього приводу вчені іншої думки [169] і автор поділяє цю позицію.

Однозначно можна стверджувати, що посвідчення договорів пов’язане зі встановленням нотаріусом факту згоди всіх учасників договору з його умовами та наслідками його посвідчення. Отже, нотаріус встановлює факт, а не перевіряє достовірність існуючих. Нотаріус має зафіксувати згоду кожного учасника на посвідчення договору, яка виражається спочатку усно, а потім шляхом «проставлення» власноручного підпису на документах. Тобто нотаріус не отримує від заінтересованих осіб документу про згоду на посвідчення правочину. Таку згоду потребується належно  оформити ,тобто  нотаріально лише у випадку, коли особа не здатна в силу суб’єктивних або об’єктивних причин прийняти особисту участь в посвідченні договору. Але така ситуація виняток із загального правила, про що свідчить переважна більшість посвідчених в нотаріальному порядку договорів.

Тому питання про встановлення в нотаріальному процесі певних фактів можна вважати доведеним.

Щодо можливості  існування у нотаріальному процесі не лише письмових доказів вважаємо доцільним послатися  на  думку Білозерської Є.І., в якій виважено і обґрунтовано довела можливість використання нотаріусом також  речових доказів [18]. Так, розвиваючи концепцію М.К.Треушнікова [150, с. 234] Є.І. Білозерською робиться цікавий висновок про те, що встановлюючи особу, нотаріус безпосередньо звіряє обличчя громадянина із зображенням його на фотографії в наданому документі, що посвідчує особистість. Це є нічим іншим, як дослідженням речового доказу. При цьому речовим доказом буде не тільки документ, який містить фотокартку обличчя, але і самі зовнішні риси обличчя людини, які дають нотаріусу можливість ідентифікувати його як громадянина, який зображений на фотокартці документа [18, с. 141]. Аналогічне положення має місце і в ЦПК Німеччини [55, с. 115], а також пропагується іншими вченими [145].

Отже, виникає потреба у формуванні понять «судові докази», про що вже зазначали численні вчені [53; 64; 102 та  ін.], та «нотаріальні докази», які є малодослідженими.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37937.html