У нас уже 175184 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Охорона прав і забезпечення доказів нотаріусом

Визначальні ідеї цивільного права як основної після конституційного права галузі правової науки України встановлюють місце нотаріату як покликаного забезпечити регулювання відносин щодо вчинення нотаріальних дій на притаманних цивільному праву засадах юридичної рівності та диспозитивності [93, с. 244]. Дійсно, нотаріат має не просто сприяти надійній реалізації прав осіб, які звернулися за вчиненням нотаріального провадження, а й забезпечувати докази законності нотаріальної діяльності і відповідності волі осіб їх волевиявленню, посвідченому нотаріусом тощо. Тому важко говорити про нотаріат як орган, який здійснює превентивне правосуддя [199; 24], оскільки нотаріус нікого не судить, а при виявленні незаконних вимог осіб він має не тільки пояснити це, а й запропонувати їм найліпший законний шлях реалізації їх прав. Хоча така позиція диктується інтересами як громадян та юридичних осіб, так і самого нотаріуса непоодинокими є випадки правопорушень в нотаріальній сфері.

Тому багато вчених звертає свою увагу на дослідження питань оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні [62; 77; 30; 202 та ін..], а також визначає розгляд справ судами про оскарження таких дій або нотаріальних актів як форму державного (судового і адміністративного) контролю за діяльністю нотаріусів [66; 201; 16; 133], існує навіть нормативний акт щодо перевірки діяльності приватних нотаріусів [117]. При цьому, іноді навіть назви публікацій свідчать про дискусійність питань, пов’язаних з нотаріальною діяльністю. Так, А. Артемов вважає, що «Вимоги про відміну нотаріальних дій не можуть бути розглянуті в порядку адміністративного судочинства» [1], але нотаріальна дія не може бути відмінена і в цивільному судочинстві, оскільки вона вже відбулася, а скасувати можна її результат – нотаріальний акт.

Так само важко погодитися й із Зілковською К.Л., якою: «сформульовано та обґрунтовано правило, відповідно до якого нотаріус може бути притягнутий як відповідач тільки у справах про оскарження відмови у вчиненні нотаріальних актів. У справах про оскарження нотаріальних дій та нотаріальних актів нотаріус може залучатися лише як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору; доведено, що нотаріальні дії суд не може розглядати як самостійний об’єкт оскарження окремо від нотаріального акта, який став їхнім результатом» [62]. Але дана гіпотеза суперечить: праву позивача на визначення відповідача; позбавляє суд можливості покласти на нотаріуса певні обов’язки у відповідності до вимог позивача тощо. Тому з такою пропозицією важко однозначно погодитися. Можна і потрібно говорити про процесуальний статус нотаріуса в цивільній справі на теоретичному рівні і такі дослідження вже проводяться вченими [46], але висновки мають бути виваженими і рекомендаційного характеру, а не такі, що обмежують право позивача визнати нотаріуса винним в посвідченні незаконного нотаріального акту, яким особі завдано шкоду.

Як свідчить судова практика, в багатьох цивільних справах, пов’язаних з діяльністю нотаріусів, розглядаються різні правові аспекти [126]. Тому окремі вчені зазначають, а саме В.О. Стоян: «перелічені питання, які має вирішувати суд при ухваленні рішень у справах з участю нотаріуса, це вказівка на нотаріальний округ або територію діяльності державної нотаріальної контори, назву нотаріальної дії, її реєстраційний номер та дату вчинення, обґрунтування не врахування пояснень нотаріуса та документів, що складають нотаріальну справу» [144, с. 4]. Даний висновок, винесений на захист, абсолютно не узгоджується зі змістом повноважень суду, а також захистом прав осіб, які звернулися за вчиненням нотаріального провадження.

Так, вказівка на нотаріальний округ або територію діяльності державної нотаріальної контори – це не питання, яке має вирішувати суд. Округ діяльності тощо – це елементи, які встановлюються на підставі безспірних доказів про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності (ст.. 24 Закону України «Про нотаріат») і мають значення при розгляді компетенції нотаріуса. Важливим в цивільному процесі є статус приватного або державного нотаріуса, який впливає на можливість покласти особисту матеріальну відповідальність на нотаріуса або державу (нотаріальну контору), коли правопорушення мало місце в діяльності державного нотаріуса тощо. 

Реєстраційний номер нотаріальної дії та дата вчинення – самі по собі не відіграють будь-якої істотної правової ролі в цивільному судочинстві, оскільки суд має перевірити наявність реєстрації у відповідному реєстрі з урахуванням всіх вимог, які висуваються до реєстрації на електронних і паперових носіях. Відсутність реєстрації може свідчити про перевищення наданих повноважень, коли мова не йде про оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії [141], де взагалі не існує справи в звичному сприйнятті цього поняття тощо.

Важко погодитися й з тим, що суд не враховуватиме пояснень нотаріуса і абсолютним нонсенсом може бути, коли ним не будуть братися до уваги документи з нотаріальної справи.

Нотаріальна діяльність розрахована на те, щоб забезпечити юридичну вірогідність вчинюваних проваджень і посвідчених документів, саме тому вона може розцінюватися як найбільш скрупульозна у порівнянні з іншими видами юридичної діяльності. Тому важко погодитися з тим, що суд не прийматиме до уваги документи, які були підставою для вчинення або відмови у вчиненні нотаріального провадження.

Дійсно, потенційно можливим може стати випадок в нотаріальній практиці, коли нотаріус образить свого клієнта або спір між ними стосуватиметься оплати нотаріального провадження, але такі випадки сьогодні складно відшукати через невелике навантаження на нотаріусів у зв’язку із значною фінансовою кризою. Тому переважна більшість нотаріусів конкурує на рівні низької вартості нотаріальних послуг і створення комфортних умов для своїх клієнтів.

Звернемо увагу й на інший аспект дисертаційної роботи В.О. Стоян: «удосконалено фактори, які визначають належність, допустимість, достовірність та достатність доказів у справах з участю нотаріуса, зокрема, запропоновано врегулювати презумпцію належності та допустимості доказів з нотаріальної справи, аудіо- та відеозапису нотаріальної дії, також судом визнаються допустимими та достовірними даними факти у нотаріально посвідченому документі, встановлення яких потребує кваліфікації нотаріуса або не потребує її взагалі» [144, с. 4].

Важко загалом однозначно зрозуміти, що намагалася сказати В. А. Стоян в цьому висновку, який винесений на захист, але авторська концепція полягає в тому, що в таких справах презумпція має передбачати обов’язок доказування відповідності дій вимогам закону саме нотаріусом як висококваліфікованим юристом, який має діяти у відповідності до вимог законодавства. Такий обов’язок доказування правомірності дій або рішень лягає на посадових осіб в справах адміністративного судочинства, тому за аналогією з цим видом судочинства, а також виходячи зі ст. 3 Конституції України можна говорити про те, що саме уповноважені державою на вчинення нотаріальних проваджень висококваліфіковані нотаріуси мають доводити, що вони діяли в рамках встановлених законодавством вимог.

Якщо ж слідувати за позицією В. А. Стоян, то нотаріуси взагалі не повинні нічого доказувати, оскільки вона вважає: «суб’єкти справ з участю нотаріуса можуть бути звільнені від доказування юридичних фактів, стверджених нотаріальною дією, на підставі презумпції високої доказової сили у зв’язку з тим, що нотаріально посвідчений документ є автентичним, вірогідним, наділеним публічним довір’ям та виключним доказом у справі» [144, с. 4].

Автор загалом погоджується, що серед усних і письмових доказів доцільно виділяти більшу вірогідність нотаріально посвідченого документу, але не можна його розцінювати як абсолютно вірний лише тому, що він був посвідчений нотаріусом. За аналогією, рішення судів вважаються загальнообов’язковими і вищими за правовим рівнем по відношенню до нотаріально посвідчених документів, але ж існує процедура їх оскарження у вищих інстанціях і в Європейському суді по правах людини. Більше того, для суддів, як і для нотаріусів передбачена кримінальна відповідальність, отже існує припущення, що деякі з них перевищують надані їм повноваження тощо.

Тому абсолютизувати нотаріальні акти або рішення судів не приходиться, що підтверджується і практикою, тим більше, що сама  В. А. Стоян допускає можливість «не брати їх до уваги», про що було зазначено раніше.

Але звернемо увагу на те, що цитованим автором було зазначено: «належність, допустимість, достовірність та достатність доказів у справах з участю нотаріуса», тобто акцентується увага на тому, що в цивільній справі має бути використано докази з певними властивостями, що, на наш погляд, потребує докладного аналізу. Тобто нотаріальний акт і судове рішення, які ґрунтуються на досконалій доказовій базі, визнати недійсними практично неможливо. Отже, значимість доказів в нотаріальному і цивільному процесах складно переоцінити, як і процес їх забезпечення, який має відповідати таким параметрам, а саме: процес забезпечення доказів має бути орієнтований на отримання належних, допустимих, достовірних доказів, які у сукупності безумовно і достатньо будуть підтверджувати наявність або відсутність певних юридичних обставин. 

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37937.html

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.