Система джерел конституційного права України

Насамперед, належить визначатися із дефініцією поняття «джерело конституційного права». Дослідженню цього питання були присвячені наукові праці М.Г. Александрова, С.С. Алєксєєва, А.З. Георгіци, Л. Зівса, Д.А. Керимова, С.Ф. Кечек'яна, М.І. Козюбри, Є.В. Колесникова, О.Є. Кутафіна, М.М. Марченка, В.Ф. Мелащенка, О.Г. Мурашина, Г.І. Муромцева, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики, В.Л. Федоренка, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала та інших. Як писав В.Ф. Погорілко, поняття «джерела конституційного права» є однією з основних категорій цієї галузі права та проблематика в цій сфері є «доволі актуальною, оскільки визначення джерела права в конституційному праві й навіть у загальній теорії права і відповідно їх класифікація є переважно умовними» [224,с.312].

Розуміння поняття «джерело конституційного права» сформувалося історично під впливом положень загальної теорії права та юридичної практики застосування цього терміну. Однак юридична практика застосування категорії «джерело конституційного права» в усі часи характеризувалася суперечністю та інтуїтивністю. Це поняття в цілому залишилося не витребуваним практикою, підтвердженням чому є відсутність нормативного визначення джерела конституційного права у чинному законодавстві.

У конституційному праві спостерігається неоднозначний підхід щодо  розуміння й загального визначення  поняття джерела цієї галузі. Зокрема, існує точка зору, тісно пов’язана із загальнотеоретичним підходом, згідно з якою джерела права взагалі розуміються як матеріальні умови життя суспільства, тобто джерела розглядаються у матеріальному значенні [92]. Іноді це поняття трактується у формальному, тобто суто юридичному значенні, як засіб висловлення державної волі у вигляді загальнообов’язкових правил поведінки [306,с.131]. При цьому одні вчені мають на увазі нормотворчу діяльність держави та її органів, другі – результат цієї діяльності – закони, декрети тощо, а треті поєднують перший і другий підходи в загальному понятті «зовнішня форма права» [296]. Згідно з такою позицією джерелом конституційного права є діяльність державних органів, спрямована на встановлення правових норм (нормотворчість, санкціонування). Самі ж акти, які містять правові норми, є різноманітними формами права. В.Ф. Мелащенко писав, що джерела права – «… це сила, що створює право, перетворює його на життєву об’єктивність» [190,с.134]. Джерела конституційного права він розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і, власне, юридичному значенні як акти нормативного характеру, що містять норми конституційного права [190,с.142]. А.З. Георгіца пропонує таку дефініцію: «Форми (джерела) конституційного права будь-якої держави – це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-правових відносин і надання їм обов’язкової сили» [87,с.29].

Узагальнюючи вищенаведені та інші дефініції, які зустрічаються в літературі, дисертантка вважає, що під терміном «джерело конституційного права», належить розуміти спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру.

У цьому зв’язку необхідно з самого початку зазначити, що не всі джерела права, які обґрунтовуються теорією права, є джерелами конституційного права. Щонайменше є два критерії, які допомагають ідентифікувати формальні джерела українського конституційного права, і такими є: публічна влада, що видає акт (закон, указ, постанову) і нормативний зміст акту. Підкреслимо, що в принципі, джерелами конституційного права України є тільки нормативно-правові акти, прийняті офіційними органами влади. З іншого боку, ці нормативно-правові акти повинні виконувати одночасно і умову вміщення юридичних норм, які регулюють фундаментальні соціальні відносини, котрі виникають у процесі встановлення, утримання та здійснення влади. Це переважно Конституція і закони, інші нормативно-правові акти, договори (міжнародні та внутрішньодержавні), рішення Конституційного Суду України, правові звичаї. «Вони, - за словами Є.В. Колесникова, - виконують роль (і є такими) своєрідного резервуару», «сховища правових приписів» [142,с.35].

Оскільки усі аналізовані джерела прямо і безпосередньо пов’язані з предметом галузі конституційного права, є необхідним з’ясувати ряд проблем.

Насамперед, йдеться про те, що належить розуміти під предметом галузі конституційного права. При цьому авторка виходить із положення вітчизняного теоретичного правознавства про те, що своєрідність галузі права визначається предметом і методом правового регулювання. Зазвичай, під предметом правового регулювання розуміють сукупність якісно однорідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. Предмет правового регулювання, інакше кажучи, являє собою умовне виділення певного виокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин у таку нормативну спільність як галузь права [245,с.355]. Причому, предмет справляє вирішальний вплив на галузь права.

У вітчизняній і зарубіжній літературі, як відомо, неодноразово вказувалося на дискусійний характер визначення предмета галузі. Не вдаючись в полеміку з цього приводу, зазначимо наступне. Авторка  віддає перевагу позиції І.Є. Фарбера (1913 – 1987 рр.). На його аргументовану думку, предметом галузі є конституційні відносини, пов’язані з владою, суверенітетом, свободою особи і правопорядком. Міркування цього автора і сьогодні є вірними. Вітчизняний вчений-конституціоналіст В.М. Шаповал, наприклад, вказує, що предметом конституційного права є: 1) відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства; 2) ті, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів; 3) ті, що характеризують основи взаємозв’язків держави та особи [292,с.11]. В.Ф. Мелащенко розумів під предметом конституційного права «…суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України». Ці відносини він поділяв на чотири групи (блоки): 1) відносини, що є основоположними засадами народовладдя, народного суверенітету; 2) відносини, що розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу; 3) відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави; 4) відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою [190,с.5].

З деякими застереженнями можна сприйняти таке визначення предмета галузі конституційного права України. Такий підхід дозволяє дати визначення предмета конституційного права як системи відносин, пов’язаних із установленням і закріпленням засад конституційного ладу, правового статусу людини і громадянина, суверенітету народу, інститутів державної влади, їх поділом та обмеженням, а також місцевого самоврядування. У сучасних умовах, особливо після того, як Конституція України 1996 р. визнала місцеве самоврядування в якості самостійного інституту конституційного права (ст. 7), вирішальна роль в організації місцевого самоврядування належить нормам і принципам конституційного права. Цьому питанню присвячені розділ ХІ «Місцеве самоврядування» Конституції (статті 140-146) [1].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/236490.html