Інші нормативні акти конституційного права України

Крім актів Верховної Ради України у врегулюванні суспільних відносин чільне місце і важлива роль належить іншим джерелам конституційного права України, а саме: актам всеукраїнського референдуму, нормативним президентським указам, постановам Кабінету Міністрів України, договору, актам інших центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їх юридична і соціально-політична природа розуміється неоднозначно і досліджена в літературі недостатньо [90;93].

Особлива значущість актів всеукраїнського референдуму як джерел конституційного права полягає в тому, що вони приймаються в результаті безпосереднього волевиявлення усього населення країни, є формою прямого здійснення народного суверенітету.

Конституційно-правовим основам всеукраїнського референдуму присвячене дисертаційне дослідження В.Л. Федоренко [275]. Ним розглянуті питання, пов’язані з визначенням поняття всеукраїнського референдуму, його предмету та місця в системі конституційно-правових відносин, а також процесуальні проблеми цього явища, однак питання юридичної природи та юридичної сили актів, що приймаються всеукраїнським референдумом, не вивчались.

При визначенні юридичної природи референдуму актуальним є питання про правову силу його результатів та місця нормативних актів, прийнятих референдумом, у системі джерел конституційного права та законодавства в цілому. З цього приводу К. Книгін пише: „Імперативний характер рішень, прийнятих громадянами, надає референдуму як способу реалізації народовладдя важливого соціально-політичного значення. В умовах побудови правової демократичної держави здається необхідним виховувати у громадян почуття високої правосвідомості та забезпечення участі можливо ширшого кола громадян у суспільному житті країни. І тут імперативний характер рішень референдуму виступає одним з найголовніших чинників, який дає народові можливість зрозуміти свою функцію єдиного джерела влади”[133,c.30]. У традиційному розумінні змісту референдуму імперативність його результатів є обов’язковою ознакою цього інституту.

Категорію „акти референдумів” можна розуміти у вузькому та широкому значенні [224,c.333]. У вузькому значенні акти референдумів являють собою нормативне вираження волі українського народу або територіальної громади в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів, а в широкому значенні – систему нормативно-правових актів, що приймаються суб’єктами референдумів відповідно до їх компетенції і в порядку, визначеному Конституцією та законами України.

В юридичній літературі існує декілька точок зору вчених-конституціоналістів стосовно місця нормативно-правових актів, прийнятих референдумом, в системі чинного законодавства. Наприклад, В.Ф. Коток пише, що існує різниця між правовою силою рішень, прийнятих на обов’язковому референдумі, від рішень, схвалених факультативним референдумом [165,c.6-7]. Автор зазначає, що рішення обов’язкових референдумів мають вищу юридичну силу порівняно з рішенням представницьких органів і можуть бути скасовані або змінені тільки шляхом народного голосування. Рішення ж факультативних референдумів, на думку автора, можуть бути змінені або скасовані як представницьким органом, так і новим голосуванням.

В.О. Лучін вважає, що визнання вищої юридичної сили будь-яких рішень, прийнятих у результаті всенародного голосування, є обов’язковою умовою, яка надає референдуму особливого значення [177,c.80-81]. Схожу позицію зустрічаємо у М.М. Воронова, який наголошує на тому, що закони, які приймаються всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу порівняно з однаковими за змістом законами Верховної Ради України [82].

В науковій літературі висловлена думка, що акти, прийняті або затверджені на референдумі, мають вищу юридичну силу порівняно з аналогічними за предметом і об’ємом регулювання актами, прийнятими парламентом. Проте такі відмінності можуть існувати лише при умові існування такого застереження в Основному законі. У чинній Конституції України воно відсутнє. Юридична сила законів-референдних актів і юридична сила законів-парламентських актів є однаковою, не дивлячись на те, що легітимність законів-референдних актів забезпечується референдумом. Прикладом тому є юридична сила положень Конституції України, яка визнана однаковою за усіма її нормами, однак положення розділів I, III, XIII Конституції набувають юридичної сили при умові затвердження їх всеукраїнським референдумом.

Ґрунтовне дослідження актів прямого народовладдя здійснено О.Г. Мурашиним [196]. Він визначає, що акт референдуму - це пріоритетний вид акту прямого народовладдя, який прийнятий шляхом голосування виборців (певної, визначеної законом групи виборців) з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно із законом не можуть бути винесені на референдум, котрий обов'язковий для виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких він має імперативний характер.

Акти референдуму як акти прямого народовладдя є правовими актами; їм властиві всі риси, що властиві правовим актам взагалі. Поряд з тим їм властиві й свої особливі риси, що відрізняють їх від інших джерел права:

• по-перше, вони є результатом функціонування інститутів безпосередньої демократії;
• по-друге, акти референдуму приймаються шляхом здійснення прямого волевиявлення громадян;
• третє, воля, що виражена в актах, співпадає з волею суб’єкта її виявлення;
• метою актів є здійснення громадянами влади від свого імені;
• насамкінець, акт референдуму приймається з питань, які ці суб’єкти мають право безпосередньо вирішувати або брати участь у їх вирішенні.

Отже, акти референдуму є результатом функціонування інститутів прямої демократії, які містять у собі безпосередньо виражену волю населення щодо розв'язання певних питань державного і суспільного життя у вигляді прийнятих ним владних настанов.

Щодо акту референдуму, прийнятого 16 квітня 2000 р., то, на думку О.Г. Мурашина, за суб'єктом ініціювання його прийняття це був ініціативний акт; за суб'єктом прийняття - загальнодержавний; за юридично-галузевою приналежністю - конституційний; за правовою силою - імперативний; за часом прийняття - до розгляду парламентом законопроекту (дозаконодавчий).

О.Г. Мурашин в дисертаційній роботі [196] робить висновок, що “достовірність” актів референдуму щодо проектів вельми важливих, основоположних законів, які складаються з багатьох розділів, глав, статей, неодмінно буде низькою через необхідність голосування в пакеті комплексу питань, ставлення до яких може бути (і, як правило, є) неоднозначним.

Підсумовуючи, слід сказати, що виходячи з ознак референдуму як інституту конституційного права, однієї з форм прямого народовладдя українського народу, суть якої полягає у прийнятті громадянами, наділеними правом голосу, шляхом голосування, як правило, імперативних рішень загальнодержавного та місцевого значення, акти референдуму є джерелом конституційного права та відповідають усім основним його ознакам. Крім основних ознак, серед яких виділимо загальнообов’язковість, прийняття відповідним суб’єктом правотворчості в межах повноважень, формальну визначеність, містять норми конституційно-правового характеру, актам референдумів властива й така спеціальна ознака як те, що за своєю сутністю вони виражають волю українського народу чи певної  територіальної громади.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/236490.html