Cоціальна дезадаптація дитини у дошкільному і молодшому шкільному віці та її основні прояви

Поняття «соціальна дезадаптація особистості» увійшло в науковий обіг порівняно недавно, незважаючи на поширеність та актуальність цього явища для психолого-педагогічної практики. Тривалий час соціальну дезадаптацію розглядали в рамках досліджень механізмів пристосування різних підструктур організму в цілому чи його окремих систем до умов навколишнього середовища, тобто не виокремлювали від поняття адаптації (дослідження Ю.А. Александровського [5], П.К. Анохіна [233], Ф.Б. Березіна [41], Дж. С.Еверлі [250], І.П. Павлова [168], Г. Сельє [209] та інших), що за сутністю є протилежною характеристикою адаптації..

Дослідження та науковий аналіз процесу адаптації вперше знаходимо у біології та фізіології. Поняття «адаптація» у біології відображає загальну властивість живих організмів, живої матерії пристосовуватись до змін оточуючого середовища і розглядається як динамічний процес, завдяки якому системи живих організмів підтримують стійкість, необхідну для існування, розвитку та продовження роду. Саме механізм адаптації, вироблений у результаті тривалої еволюції, забезпечує можливість існування організму в динамічних умовах середовища (К.І. Кузьміна [132, с. 8-9]), дозволяє зберегти йому свої функції і структури в межах норми (І.М. Кондаков, В.К. Мульдаров [115, с.12]). Якщо розвиток з цієї позиції вважається стратегією життя, то адаптація є тактикою, яка дозволяє усьому живому, у тому числі людині, засвоювати зміни, одночасно самозберігатися, забезпечуючи тим самим можливість подальшого руху.

Завдяки процесу адаптації досягається збереження гомеостазу при взаємодії організму із зовнішнім світом, причому процеси адаптації включають у себе не тільки оптимізацію функціонування організму, але й підтримку збалансованості у системі «організм – середовище» (W. Cannon [255, с.30-32]). Вважаючи адаптацію основою збалансованості системи «людина – середовище», Ф.Б. Березін, виділяє наступні її компоненти: власне психічна адаптація, соціально-психологічна та психофізіологічна адаптація. Кожен із цих компонентів підкоряється специфічним закономірностям і виконує конкретні функції у загальній системі. При цьому адаптація розглядається автором як система, що є універсальною схемою адаптивної діяльності, котра реалізується на функціональному рівні від біологічного до соціального [41, с.13].

Розглядаючи механізми формування адаптації, Г.Ф. Кумаріна наголошує на трьох основних умовах, які провокують адаптаційні реакції організму: 1) зовнішні впливи повинні бути для людини незвичними, новими і створювати невідповідність зовнішнього середовища властивостям організму й особистості на даний момент; 2) відповідна перебудова організму і особистості відбувається в результаті більш та менш тривалого чи багаторазового впливу, що залишає відбиток у тих системах (фізіологічних і особистісних), які відіграють важливу роль у здійсненні реакції на такий вплив; 3) перебудова в організмі та в особистості, що виникла, є біологічно доцільною [119, с.34].

Таким чином, адаптація базується не тільки на пасивно-пристосувальних але й на активно-перетворюючих зв'язках людини з навколишнім середовищем, являє собою нерозривну єдність тих чи інших форм зв'язку. При цьому під адаптацією мається на увазі і відповідний процес, і його кінцевий результат, який виражений у стані адаптованості людини до нових факторів середовища.

На сучасному етапі розвитку науки та практики «адаптація» є категорією багатьох галузей наукових знань, а зміст цього поняття варіюється у широкому діапазоні залежно від сфери, де воно використовується, що пояснюється багатогранністю форм, механізмів та носіїв адаптації. У науковій літературі, крім біологічної, виділяють соціальну, професійну, особистісну, соціально-психологічну та інші види адаптації, що випливають з дуже широкого кола відносин між людиною і природою, суспільством і людиною. У соціальних науках поняття адаптації тісно пов’язане з дослідженням можливостей і особливостей освоєння людиною нових соціальних чи (і) професійних ролей, з аналізом поведінки дитини під час навчання і виховання тощо.

У процесі соціалізації (тобто у процесі послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що супроводжується активним засвоєнням та відтворенням соціального досвіду внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах [85, с.21]) людина адаптується до багатьох спеціальних середовищ: сім'я, дитячі установи, навчальні заклади, нові поселення, групи спілкування тощо. За своє життя індивід оволодіває різними формами діяльності, виконує різні соціальні ролі. У соціальній педагогіці та в соціальній роботі такий вид пристосування людини у суспільстві визначається як соціальна адаптація.

Соціальна адаптація – процес і результат становлення людини як соціальної істоти (А.В. Мудрик [156, с.9]); активного пристосування індивіда, верстви, групи до умов нового соціального середовища, до суспільних умов життя, що змінюються або вже змінилися (Ф.А. Мустаєва [157, с.55); процес «вживання» індивіда (групи) в середовище, що крім прийняття та засвоєння норм і цінностей цього середовища передбачає «активне відношення суб'єкта до даного середовища для найбільш повного задоволення обопільних інтересів» (О.В. Овчиннікова [164, с.54]); формування адекватної системи відносин із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи; діяльність, спрямована на засвоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища (Д.І. Пенішкевич, Л.І. Тимчук [175, с.18]). Соціальна адаптація передбачає узгодження вимог і очікувань соціального середовища відносно людини з її установками та соціальною поведінкою (А.В. Мудрик [156, с.9]).

У дослідженні під поняттям «соціальна адаптація» ми розуміємо процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, під час якого він, з одного боку, набуває якостей, необхідних для життя у певних умовах, формує відповідний вимогам середовища та власним особливостям стиль поведінки, а з іншого, змінює умови середовища відповідно до своїх потреб і можливостей (І.Д. Звєрєва [79, с.331]).

Розглядаючи проблему соціальної адаптації особистості в колективі, О.Г. Мороз зауважує, що процес адаптації – не пасивне пристосування до колективу, а творчий комунікативний процес, у якому людина, долаючи труднощі, виробляє якісно нові способи взаємодії з різними елементами соціального середовища. На думку автора, соціальна адаптація включає у себе дві взаємозв’язані сторони: адаптацію до певного виду діяльності (предметна адаптація) і адаптацію до нового колективу (соціально-психологічна адаптація) [155, с.177]. Показником успішної соціальної адаптації, на думку Т.Ф. Алєксєєнко, є психологічна вдоволеність людини середовищем, в якому вона перебуває, набуття в ньому певного соціального статусу і якісне виконання відповідних соціальних ролей, соціальна компетентність, оптимізація взаємодії особистості і групи [219, с.13].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/39986.html