Наступність у профілактиці соціальної дезадаптації старших дошкільників та молодших школярів як соціально-педагогічна проблема

У системі освіти як соціальному інституті, основною функцією якого є «культурне відтворення людини», вирішального значення набуває забезпечення наступності у соціалізаційних впливах на особистість, що формується [158, с.16]. Сьогодні переважною більшістю вчених наступність розглядається як дидактичний принцип, що має універсальне значення для розв’язання суперечностей навчально-виховного процесу, забезпечення його логіки та оптимального перебігу.

Проблема визначення сутності наступності у навчально-виховному та соціалізаційному впливах на дитину достатньо складна, що пов’язано з відсутністю єдиного підходу у трактуванні поняття. Дослідження проблеми наступності знаходимо у наукових працях з історії розвитку наступності у навчанні (Я.А. Коменський [111; 112], Й.Г. Песталоцці [176; 177], В.О. Сухомлинський [226; 227], К.Д. Ушинський [236] та ін.); у дослідженнях про вплив практичної діяльності на психіку й розвиток особистості (Л.С. Виготський [54], В.В. Давидов [64; 67; 68], Д.Б. Ельконін [251], О.М. Леонтьєв [137], С.Л. Рубінштейн [204] та ін.); теоретичні аспекти наступності розкривають Б.Г. Ананьєв [6], С.Я. Батишев [36], Ш.І. Ганелін [58], С.У. Гончаренко [61], А.В. Усова [235] та ін.; дослідження змісту наступності й шляхи її реалізації в навчанні відображено у працях науковців сучасності: Р.С. Гуревича [63], І.А. Зязюна [174], В.Ф. Колесникової [107], Л.В. Савельєвої [207], Д.І. Струннікової [225], Н.О. Тарапки [207] та багатьох інших.

Багатоаспектність наступності пояснює наявність незначних розбіжностей у визначенні сутності даного поняття, оскільки кожен із дослідників акцентує свою увагу на окремій частині освітнього процесу, на вивченні конкретного предмета чи явища тощо. Саме тому існує велика кількість підходів до формулювання терміна «наступність», багато з яких доповнюють і уточнюють одне одного. Так, наступність розглядається як загальнопедагогічна закономірність (пояснення поетапності освітніх ступенів у нормативно-законодавчих актах [87; 88]), як педагогічна категорія (С.У. Гончаренко [61], М.Д. Ярмаченко [172]), як педагогічне явище (Е.А. Баллер [34], Л.О. Калмикова [103], М.А. Машовець [148], Д.І. Струннікова [225] та ін.), як дидактичний принцип (В.Ф. Колесникова [107], В.І. Логвинова [75], І.П. Підласий [186], С.Д. Савельєва [207], П.Г. Саморукова [75], В.Г. Сенько [208], Н.О. Тарапка [207] та ін.). Та незважаючи на велику кількість трактувань даного поняття, усі дослідники одностайні у тому, що наступність є необхідною умовою забезпечення ефективності навчально-виховного процесу, спрямованого на підготовку дитини до життя у відкритому соціальному середовищі.

Проблема наступності сьогодні носить комплексний і міждисциплінарний характер, перебуваючи на перетині досліджень філософії, педагогіки, психології, соціології, фізіології та інших наук. Тому сучасний стан її дослідження характеризується різнобічністю та неоднозначністю трактування як самого поняття, так і особливостей реалізації наступності у навчально-виховному процесі.

Філософське визначення поняття наступності достатньо широке. У філософському енциклопедичному словнику наступність (спадкоємність) визначається як «зв'язок між різними етапами або щаблями розвитку, суть якого полягає у збереженні тих чи інших елементів цілого або окремих сторін його організації при переході від одного етапу до іншого і взагалі при будь-яких якісних змінах» [239, с. 527]. У сучасній філософії виділяють дві форми наступності: позитивну (коли об’єкт чи явище, що розвивається, переходить у нову стадію на основі збережених прогресивних елементів минулого) і змістовну (зумовлена характером тих цінностей, які передаються від старого до нового) [240, с. 273]. Таким чином, наступність носить об`єктивний і загальний характер, проявляючись у природі, суспільстві, пізнанні. Однак залежно від конкретних умов прояву вона набуває специфічного, конкретного змісту. Це зумовлено тим, що наступність є зовнішнім виразом закону діалектичного заперечення, своєрідність дії якого визначається умовами існування об`єктів та характером процесів, що відбуваються [241, с. 114-115].

Отже, наступність як категорія філософії детермінована діалектичними законами заперечення заперечення і законом переходу кількісних змін у якісні. Теоретичне обґрунтування наступності на основі діалектичного розвитку вперше знаходимо у праці «Наука логіки» Г. Гегеля (1812-1816 рр.). На думку вченого, у процесі розвитку існує об’єктивна необхідність наступності, адже діалектичне заперечення передбачає не тільки руйнування, ліквідацію старого, але й збереження, утримання та розвиток того раціонального й корисного, що було досягнуте на попередньому етапі розвитку: «Згідно з діалектичним розумінням розвитку жодна попередня стадія не повторюється повністю в наступних стадіях, хоч наступні стадії виявляють у суттєво зміненому вигляді деякі риси попередніх. Усякий розвиток характеризується не періодичним поверненням до вихідного пункту, не рухом по колу, не повною відсутністю спільного між окремими стадіями, не рухом по прямій, а таким безперестанним породженням нового, за умов якого в цьому новому є дещо, що відтворює попередні стадії» [60, с.434]. Отже, за Г. Гегелем, суттєвою ознакою процесу розвитку є «об`єктивний необхідний зв`язок між новим і старим», який у сучасній науці позначається терміном «наступність» [60, с.293].

Ідея про те, що в розвитку суспільства, культури та людського мислення та буття в цілому постійно існує зв`язок між різними ступенями, отримала подальше обґрунтування в дослідженнях Е.А. Баллера [34], Б.С. Батуріна [35], Г.М. Ісаєнка [95] та ін. Так, один із перших дослідників проблеми наступності в розвитку культури Е.А. Баллер визначає її як «зв`язок між різними етапами або ступенями розвитку як буття, так і пізнання, сутність якого полягає в збереженні тих чи інших елементів цілого або окремих граней його організації під час змін цілого як системи, тобто під час переходу з одного стану до іншого» [34, с.34]. У концепції Г.М. Ісаєнка важливою є ідея про те, що нове «має глибокі корені в минулому етапі розвитку, породжується минулим, виростає з минулого як дерево з насіння, і, у свою чергу, містить у собі зародок майбутнього. Тому відсутність під час змін будь-якого предмета чи явища елементів наступності свідчить або про їх метафізичне знищення, або про порожнє топтання на місці» [95, с.8].

Отже, у філософському і в загальнонауковому контекстах наступність розглядається як об`єктивний, необхідний зв`язок між різними етапами розвитку, сутність якого полягає в тому, що «нове, змінюючи старе, зберігає в собі деякі його елементи» [210, с.1065].

Загальноприйнятим у педагогіці є визначення наступності як «зв’язку між етапами процесу розвитку в природі, суспільстві, пізнанні, при якому на кожному наступному етапі зберігаються, відтворюються на новій основі елементи і характеристики попередніх етапів» (С.У. Гончаренко, «Український педагогічний словник») [61, с. 227].

Наступність – закономірний зв’язок у навчанні і вихованні, який обумовлює єдність і неперервність розвитку особистості. У педагогічному процесі М.А. Машовець виділяє дві сторони наступності: внутрішню (змістовну) і зовнішню (процесуальну, організаційну). Внутрішня сторона наступності, на думку вченої, включає зміст знань, умінь та навичок (в тому числі і навичок соціальної компетентності), які передаються батьками, учителем, вихователем дитині. Зовнішня ж сторона наступності забезпечується процесом передачі цих знань, умінь та навичок, його організацією (форми та методи, якими користуються суб’єкти навчально-виховного та соціалізаційного впливу) [148, с. 11].

Розглядаючи поняття наступності як дидактичну категорію, М.Д. Ярмаченко вказує на цілісність наступності у навчанні і вихованні, стверджуючи, що «наступність у навчанні – це послідовність у розміщенні навчального матеріалу, зв'язок і узгодженість ступенів і етапів навчально-виховної роботи» [172, с. 527].

Відомий науковець І.П. Підласий у своїй праці «Як підготувати ефективний урок» запевняє, що для підвищення якості знань учнів, рівня їх соціальної компетентності «сьогоднішнє повинно закріплювати вчорашнє і прокладати дорогу до завтрашнього» [186, с.101]. Вчений дає настанови вчителям, як використовувати принцип наступності у педагогічній практиці: «Частіше повторюйте і вдосконалюйте, що вивчалося раніше, вводьте його у нові системи зв’язків» [186, с.100].

Принцип наступності, за словами В.Г. Сенько, дозволяє забезпечити учнів знаннями, уміннями і навичками, сприяє безперервному росту і розвитку особистості, формуванню моральних якостей особистості. Вчена підкреслює, що поняття наступності у сфері виховання досить складне (це послідовний, безперервний зв’язок між різними сходинками в розвитку якостей особистості школяра, опора на його моральний досвід, знання, уміння, навички, розширення і поглиблення їх у наступні роки виховання). «Правильне здійснення наступності у вихованні, – зазначає В.Г. Сенько, – припускає врахування не тільки кількісних, а й якісних змін в особистості учня, у його знаннях, моральному досвіді, поведінці» [208, с. 10].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/39986.html