Останніми роками в Україні, на відміну від країн з розвинутою економікою, де об’єднання підприємств здійснюється цивілізовано і в межах національного законодавства, ці процеси здебільшого відбуваються з використанням протизаконних і неетичних методів, супроводжуються порушенням прав і законних інтересів акціонерів. І хоча в зарубіжних країнах об’єднання компаній часто розглядається як позитивний процес, має на меті зниження витрат на менеджмент і спрямоване на підвищення конкурентоспроможності, в Україні рейдерство – це подальший перепродаж активів підприємств, спрямований насамперед на власне збагачення рейдерів. Фактично відбувається корупційний перерозподіл власності, а не процес економічної оптимізації. Крім цього, рейдерство суттєво підриває еко¬номічну безпеку держави, негативно впливає на міжнародний імідж країни, що, звичайно, знижує її інвестиційну привабливість [75, с. 259].

З початком приватизації державного майна широкого поширення набуло явище, іменоване рейдерським захопленням. Метою захоплення є придбання за ціною набагато нижчою за ринкову активів господарюючих суб'єктів для укрупнення підприємств або монополізації окремих галузей виробництва. Захоплення власності організацій здійснюється шляхом вчинення ряду протиправних дій щодо адміністративного апарату організацій за сприяння правоохоронних і податкових органів. Поширення рейдерських захоплень в масштабі країни призводить до монополізації окремих галузей виробництва, перешкоджає розвитку вільної конкуренції і надходженню іноземних інвестицій в підприємства [220]. З правової точки зору рейдерство має складну структуру, в вітчизняному кримінальному законодавстві відсутня норма, яка регламентує відповідальність за такий злочин, і правозастосовна практика

змушена «підлаштовуватися» під закон, виділяючи з усього комплексу дій, які формують посягання на підприємство як майновий комплекс, ті, які охоплюються рамками існуючих складів. Численні труднощі, що виникають при такій кваліфікації, свідчать про актуальність вивчення і необхідності нормативного врегулювання явища рейдерства [221].

Перш ніж говорити про рейдерство як таке, необхідно відзначити, що воно є похідним від цивільно-правового інституту злиттів і поглинань, які традиційно прийнято вважати технікою, створеної в Англії. Ці інститути в середині XX в. були запозичені корпоративним правом США, а потім перейшли в практику європейських держав [76]. У зв'язку з цим деякі вчені стали визначати рейдерство поняттям «недружнє поглинання». Однак таке визначення термінологічно некоректно. Поглинання компанії - це взяття однією компанією іншої під свій контроль, управління нею з придбанням абсолютного або часткового права власності на її активи. У правових доктринах розвинених країн під «дружнім поглинанням» розуміється встановлення контролю над компанією шляхом здійснення ряду угод купівлі-продажу її акцій на однакових для всіх продавців умовах, які підтримують керівний склад і акціонери компанії яка купує та компанії яка купується. «Недружнє поглинання» - це скупка щодо великого пакета акцій компанії, що здійснюється в умовах незгоди її керівного складу, і встановлення контролю над компанією шляхом обрання підконтрольних осіб в її керівні органи. При цьому правила і порядок здійснення зазначених поглинань встановлюються нормами корпоративного законодавства, яким, зокрема, передбачено заходи щодо недопущення небажаного перерозподілу корпоративного контролю. Метою цього процесу є не перерозподіл корпоративного контролю, а виведення активів з компанії шляхом проведення управлінських рішень з порушенням норм чинного законодавства. Зазнавши подібні зміни цілей і методів здійснення, поглинання вже не може бути названо таким. Саме цим і зумовлена поява нового явища, що визначене терміном «рейдерство».

Необхідність посилення попереджувальної функції кримінального закону, зазвичай, має наслідком виділення спеціальних кримінально-правових норм.

Попри це, Ю. Баулін зазначає, що надмірне захоплення спеціальними складами злочинів часто призводить до необґрунтованої конкуренції загальної і спеціальної кримінально-правових норм, що негативно відбивається на практиці застосування КК України [77]. Зважаючи на це, видається необхідним з’ясувати соціальну обумовленість виділення законодавцем в Особливій частині КК складу злочину, передбаченого ст. 206-2, зокрема, чи обґрунтованим є встановлення й існування в Кримінальному кодексі України зазначеної статті, що передбачає відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації.

Слід зазначити, що серед дослідників немає одностайності як щодо системи факторів, що обумовлюють встановлення (існування, збереження) кримінальної відповідальності, так і щодо терміна, яким доцільно їх власне позначати. При цьому використовуються такі поняття, як підстави, критерії, принципи. На нашу думку, найбільш оптимальною є система принципів, запропонована дослідниками, до яких, зокрема, науковець пропонує відносити соціальні і соціально-психологічні принципи криміналізації; системно-правові принципи криміналізації [78]. Розглянемо, чи відповідає таке діяння, кримінальна відповідальність за яке встановлена у ст. 206-2 КК України, групі соціальних і соціально-психологічних принципів криміналізації [79, c. 256].

До соціальних і соціально-психологічних принципів криміналізації відносять такі: принцип суспільної небезпеки; принцип відносної поширеності діяння; принцип домірності позитивних і негативних наслідків криміналізації; принцип кримінально-політичної адекватності криміналізації.

Принцип суспільної небезпеки є найважливішим для криміналізації діяння. Виправданою є криміналізація лише того діяння, суспільна небезпека якого із точки зору кримінального права є досить високою. О. І. Коробєєв обґрунтовано зазначає, що кримінальне законодавство, як чинне, так і те, що лише проектується, можна визнавати науково обґрунтованим за умови, якщо воно адекватно відображає в каральних заходах характер та ступінь суспільної небезпеки діянь, з якими воно покликане боротись [80].

Відповідно до ст. ст. 41, 42 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; кожен має право напідприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На зазначені конституційні права, гарантії підприємницької діяльності посягає злочин, передбачений ст. 206-2 КК України. Суспільна небезпека цього злочину полягає у протиправному вилученні з володіння підприємств, установ, організацій належного їм майна. При цьому істотна шкода заподіюється суспільним відносинам, пов’язаним з реалізацією підприємствами, установами, організаціями прав на їхнє майно (законодавець визначив це як один з аспектів встановленого порядку здійснення господарської діяльності) та додатковому об’єкту - відносинам власності. В. Тацій зазначає, що при вчиненні даного злочину порушується встановлений законодавством порядок щодо використання майна підприємств, установи чи організацій, тим самим завдається шкода суспільним відносинам, які встановлюються державою для забезпечення їх нормальної діяльності [81].

Захоплення підприємств, установ, організацій нерідко руйнує їх, залишаючи людей без роботи, створюючи підґрунтя для соціальних конфліктів та суперечностей. Це спричиняє низку негативних наслідків для економіки держави - відтік інвесторів, ненадходження до бюджету податків. У результаті чого тисячі громадян стали безробітними. Як наслідок, руйнуються стратегічні підприємства, банкрутують ефективні виробництва, знижується інвестиційна привабливість цілих галузей, при цьому тиск рейдерів на бізнес щорічно відбирає у країни до 1 % економічного росту [82]. Рейдерство цілком може зруйнувати малий та середній бізнес, якщо не протидіяти цьому явищу [79].

Стаття 206-2 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємств, установ, організацій, у національному законодавстві знайшла відображення лише з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 10.10.2013, який набрав чинності 29.03.2014 і фактично є новелою, хоча у низці

європейських держав наявна вже давно. Раніше питання протиправного заволо- діння майном підприємств, установ, організацій охоплювалось поняттям

«рейдерство», яке теж, у свою чергу, законодавством визначено не було, однак широко використовувалось як в Україні, так і за її межами.Такі «рейдерські» дії кваліфікувались за окремими статтями Кримінального кодексу України, зокрема ст. 223 Розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску, ст. 219 Доведення до банкрутства, ст. 356 Самоправство, ст. 206 Протидія законній господарській діяльності, ст. 375 Постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови тощо. При цьому багатьма науковцями, політичними і державними діячами підтримувалась думка достатності вказаних норм Кримінального кодексу України для притягнення до кримінальної відповідальності за такі дії навіть за відсутності спеціальної «рейдерської» статті. Тому поглиблене дослідження соціальної обумовленості криміналізації протиправного заволодіння майна підприємств, установ, організацій має істотне значення для визначення ролі та місця даної статті в системі кримінально-правових норм, що охороняють господарські відносини [83, с. 89].

Криміналізація певного діяння передбачає конкретність і визначеність кримінально-правової норми. У законі необхідна вказівка на всі ознаки відповідного діяння (дії чи бездіяльності) при конструюванні конкретного складу злочину [80, с. 22].

Аналізуючи норми ст. 206-2 КК України, можна зробити висновок, що вони повною мірою відповідають зазначеному принципу та виправдано передбачені у розділі VII, а не у розділі VI Особливої частини КК України. Інколи виникає запитання: чи слід було виокремлювати в самостійний злочин

«Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації», якщо у розділі VI передбачено відповідальність за заволодіння майном юридичних осіб шляхом вчинення злочинів проти власності - крадіжки, грабежу, розбою, вимагання та іншими способами, що є ознаками відповідних складів злочинів проти власності? Насправді слід дати ствердну відповідь на це запитання, оскільки   злочин,   передбачений   ст.   206-2   КК   України,   характеризується