Як відомо, у сучасному українському кримінальному законодавстві відсутній самостійний склад рейдерства. Однак, як показав проведений компаративістський аналіз, в законодавстві ряду зарубіжних держав криміналізація суспільних відносин з охорони власності від недружніх злиттів і поглинань є одним з пріоритетних напрямків кримінальної політики. Тому відмежування вчинення рейдерства від суміжних злочинів має принципове значення в процесі кваліфікації злочинів у сфері недружніх корпоративних злиттів і поглинань. Для правильної кваліфікації дій осіб, які вчинили рейдерське захоплення бізнесу чи рейдерський напад на бізнес, необхідно провести відмежування даного злочину від складів економічних злочинів.

На практиці розмежування злочинів, що мають спільні ознаки, є доволі проблематичним. Склади злочинів, що наділені такими ознаками, називаються суміжними. Потреба встановлення чітких критеріїв, за якими можна відрізнити пари суміжних складів злочинів, є над актуальною, адже у практичній діяльності саме неправильна кваліфікація діяння призводить до випадків уникнення відповідальності за кримінально каране діяння або до безпідставного притягнення до певного виду кримінальної відповідальності.

Нині у кримінально-правовій науці досі належно не розкрито питання розмежування складу злочину, передбаченого ст. 206-2 КК України, зі суміжними складами злочинів ані науковцями, які досліджують кримінальну відповідальність за ст. 206-2 КК України, ані тими, що вивчають інші склади злочинів, які є суміжними з указаною статтею і мали б становити для них інтерес. Відтак щодо відокремлення ст. 206-2 КК України від суміжних злочинів у наукових колах й надалі тривають дискусії: чи потрібно при

здійсненні кримінально-правової оцінки діяння за ст. 206-2 КК України додатково кваліфікувати за статтями, пов’язаними з підробкою документів (ст.ст. 357, 358 КК України); чи не є об’єктивна сторона ст. 206-2 КК України таким собі шахрайством, і якщо ні, то як відмежувати такі діяння.

Як зазначає В. О. Навроцький, значна кількість помилок, допущених в ході кримінально-правової кваліфікації, обумовлена неправильним вирішенням саме питань розмежування злочинів - нерозумінням різниці між окремими кримінально караними посяганнями, невмінням обґрунтувати цю різницю в процесуальних документах, а тим самим і пояснити причини зміни кваліфікації [169, с. 312].

На практиці під розмежуванням злочинів розуміють вибір та застосування найбільш вдалого складу злочину серед кількох із метою правильної кваліфікації діяння. Тобто ті групи складів злочинів, які викликають сумнів щодо застосування одного чи другого, і є суміжними [174, с. 125].

Більш точне визначення суміжних складів злочинів навела Л. П. Брич, зазначивши, що суміжними складами злочинів є склади, що утворюють пару (групу), кожний із яких має ознаки, які повністю чи частково збігаються за змістом з ознаками іншого складу злочину, що входить у цю пару (групу) (крім загального об’єкта, причинового зв’язку, загальних ознак суб’єкта складу злочину, вини), одночасно кожний із яких містить хоча б одну ознаку, що відрізняється за змістом з відповідними ознаками інших складів з цієї пари (групи), які взаємно виключають можливість наявності одна одної у складах злочинів, яким вони властиві [170, с. 224].

За змістом диспозиції та за конструкцією ст. 206-2 КК України суміжними з нею, на нашу думку, є ст.ст. 190, 205-1, 206, 356 та ст.ст. 357, 358 КК України.

Зауважимо, що розмежування здійснюється, за загальним правилом, між основними складами злочинів. Адже основний склад злочину, будучи результатом криміналізації певного типу суспільно небезпечної поведінки, охоплює істотні ознаки цього типу суспільно небезпечної поведінки.

Кваліфікуючі ж ознаки, як відомо, - це ознаки, в яких втілене законодавче розуміння про підвищений ступінь суспільної небезпеки того чи іншого злочину [170, с. 212]. Тому у нашому дослідженні буде проаналізовано саме основні склади суміжних злочинів.

Відтак В. О. Навроцький запропонував такий порядок розмежування суміжних складів злочинів: знайти спільне (те, що об’єднує порівнювані об’єкти, які відзначаються як споріднені); вивести ознаки, за якими порівнювані об’єкти відрізняються між собою; встановити, у чому полягає відмінність розмежувальних ознак [171, с. 4].

Порівнюючи ст. 190 та ст. 206-2 КК України, необхідно проаналізувати зміст їхніх диспозицій. Зі змісту ст. 190 КК України простежується, що кримінально караним є заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. На перший погляд, об’єктивні сторони складів цих злочинів та конструкції їх диспозицій доволі схожі, що і призводить до помилок при визначенні правової кваліфікації [142, с. 134].

Схожими є предмети злочинного посягання, а саме у злочині, що передбачений ст. 190 КК України, - це майно або право на майно, а у злочині за ст. 206-2 КК України – майно господарської організації або частки, акції, паї їхніх засновників, учасників, акціонерів, членів. Однак, на відміну від шахрайства, у досліджуваному злочині предмет злочину вужчий і безпосередньо зазначений у статті.

Спільною ознакою цих складів злочинів є потерпілі, якими можуть бути і безпосередньо юридична особа у формі господарської організації, і фізичні особи - засновники, учасники, акціонери, члени цієї господарської організації.

З цього приводу Є. В. Калмикова зазначала, що аналіз змісту ст. 206-2 КК України у рамках практики застосування приписів ст. 190 КК України засвідчує, що заволодіння майном шляхом вчинення правочинів із використанням підроблених або викрадених документів, печаток чи штампів є одним із найпоширеніших та цілком «традиційних» способів учинення шахрайства, а отже, і не характеризується ні значно підвищеною, ні значно зменшеною суспільною небезпекою порівняно з іншими формами прояву

шахрайства. Це, також підтверджує порівняльний аналіз санкцій ст. 190 та ст. 206-2 КК України [128, с. 15]. Натомість ми не поділяємо такої думки, позаяк порівняльний аналіз ознак складів цих злочинів свідчить про інше.

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові «Про судову практику у злочинах проти власності» від 06.11.2009 за № 10 трактує шахрайство як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Зокрема, обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою переконати потерпілого у вигідності чи обов’язковості передачі їй майна або права на нього. Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього [162].

Тобто цей злочин полягає у протиправному заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману потерпілого чи зловживання його довірою і вирізняється тим, що особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, сама передає таке майно винному, вважаючи, що останній має право на нього. Особливістю шахрайства є те, що шахрай викликає у потерпілого спонукання, бажання передати йому майно чи уступити право на майно. Введений в оману, потерпілий сам добровільно передає винному майно чи право на нього [172].

Аналізуючи ст. 206-2 КК України, яка передбачає протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації, у тому числі частками, акціями, паями їх засновників, учасників, акціонерів, членів, шляхом вчинення правочинів із використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації видається не обов’язковим добровільна передача майна потерпілим винному. Навіть більше, з диспозиції статті не простежується як обов’язкова участь потерпілого як сторони правочину, після вчинення якого майно переходить у власність винного. У більшості випадків потерпілі або законні представники потерпілих не знають про вчинення таких правочинів і дізнаються про них лише після

настання суспільно небезпечних наслідків, зокрема вилучення з володіння майна.

Це засвідчує також правозастосовна практика. До прикладу, 19.12.2014 р. Геніченським районним судом Херсонської області винесено обвинувальний вирок за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 206-2 КК України. В описовій частині вироку зазначено, що з метою заволодіння частками учасників у статутному фонді ТОВ «Дніпро» особою, що в подальшому визнано винною, спільно з невстановленими особи, які діяли за попередньою змовою, підроблено рішення третейського суду від 12.06.2014 р. у справі № кс- 20/2014, до якого внесено завідомо неправдиві відомості про визнання недійсними статутних документів та скасування реєстрації змін до установчих документів ТОВ «Дніпро», згідно з якими учасниками ТОВ «Дніпро» з відповідними частками у статутному фонді стали ще двоє осіб [142, с. 110].

На підставі зазначеного рішення третейського судді від 12.06.2014 Горностаївським районним судом Херсонської області від 17.06.2014 винесено ухвалу про видачу виконавчого листа на виконання зазначеного рішення третейського суду. Продовжуючи виконувати дії, спрямовані на заволодіння частками учасників ТОВ «Дніпро», невстановлені особи, які діяли за попередньою змовою з визнаною винною особою, надали державному реєстратору реєстраційної служби Генічеського районного управління юстиції Херсонської області підроблені документи, в які внесено неправдиві дані щодо фактів проведення зборів учасників юридичних осіб, включення та виключення зі складу учасників, питань, що розглядалися, прийнятих рішень, підписів учасників, фактів переходу права власності. 24.06.2014 особа, що в подальшому визнана винною, перебуваючи у приміщенні офісу приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу, шляхом укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Дніпро» протиправно здійснила відчуження часток інших учасників ТОВ «Дніпро» на користь компанії «Норслінк Юнайтед ЛТД», що знаходиться за адресою: 103 Шам Пенг Тонг, Плаза, Вікторія, Мае, Республіка Сейшельські Острови. 24.06.2014 р. невстановленими особами, які діяли від імені компанії «Норслінк