Відомо, що однією з істотних умов існування суб’єктів цивільного права як учасників цивільних правовідносин, цивільного обороту, як носіїв суб’єктивних прав та обов’язків, є їх правоздатність. Причому легальне визначення останньої розкривається як здатність мати цивільні права та обов’язки (ч. 1 ст. 25, ч. 1 ст. 91 ЦК України). По суті, правоздатність – це, як справедливо зазначається в юридичній літературі, загальна передумова правоволодіння [88; 103, с. 147]. Її легальне визначення видається доволі зрозумілим і не потребує додаткових пояснень. Разом з тим, у теорії права існує досить широке коло точок зору щодо сутності правоздатності, і без їх критичного аналізу подальше дослідження правосуб’єктності юридичних осіб стає неможливим [18, с. 309–310].

Зокрема, у цивілістиці обґрунтовуються два протилежні наукові підходи щодо уявлення правоздатності. Це динамічна та статична теорії. Динамічна теорія була запропонована М. М. Агарковим, який стверджував, що невірно уявляти собі правоздатність статично та вважати, що особа в будь-який момент може стати суб’єктом будь-якого цивільного правовідношення. Її необхідно розуміти динамічно. Вона залежить від тих чи інших взаємовідносин особи з іншими особами, що й указує на можливість мати (набувати) конкретні права та обов’язки. Така можливість не є абстрактною, а залежить від тих юридичних відносин, учасником яких є управомочена особа [3, с. 70–72].

У свою чергу, С. М. Братусь, який відстоював позицію статичної теорії, виходив саме з того, що правоздатність є абстрактною категорією. Вона

становить лише можливість бути суб’єктом (носієм) усіх тих цивільних прав та обов’язків, існування яких визнано та допущено об’єктивним правом [45, с. 5–6]. Такий підхід дозволив критично оцінити позицію М. М. Агаркова та справедливо стверджувати про підміну суб’єктивних прав (обов’язків), конкретних правовідносин, із правоздатністю, яка залишається незмінною і рівною як за змістом, так і за обсягом, для певної категорії суб’єктів [45, с. 5– 6; 103, с. 147].

Таким чином, у подальшому дослідженні будемо виходити з того, що правоздатність є абстрактною категорією та залишається незмінною і рівною як за змістом, так і за обсягом, для певної категорії суб’єктів (фізичних або юридичних осіб).

Критичного ставлення заслуговує і позиція тих вчених, які вважають, що правоздатність проявляється у певній діяльності суб’єкта. Зокрема, розглядаючи такі непідприємницькі організації, як релігійні, автори- правники в юридичній літературі зазначають, що зміст їх правоздатності може містити можливості проведення богослужінь, обрядів, церемоній, засновувати видавничі, поліграфічні організації тощо   [40,   с. 123–130; 103, с. 139–140]. Разом з тим, з подібною позицією складно погодитися. Адже, як можна звернути увагу, у наведеному підході правоздатність розкривається через здатність вчинення певних дій (проведення, заснування тощо). У свою чергу, здатність діями набувати, створювати для себе права та обов’язки є не інакше як дієздатністю, а це вже інша властивість суб’єкта.

Наведене дозволяє схилитися до думки, що поняття правоздатності ніяк не пов’язане з діями суб’єкта, тому визначається як здатність (можливість) мати права та обов’язки, а не набувати їх через дії.

По-різному в теорії цивільного права визначають і природу правоздатності. Висловлені точки зору умовно можна поділити на дві групи. Одні вчені вважають, що правоздатність є властивістю, яка «подарована» та фіксується державою [67, с. 81; 320, с. 10]. Інші виходять із того, що вона є

природною властивістю [254, с. 53]. Причому, серед сучасних дослідників більшість схиляється до думки, що розуміння правоздатності як «дарованої», фіксованої державою можливості, є породженням радянського періоду, характерним для командно-адміністративного методу. У ринкових відносинах правоздатність має розумітися як природна властивість [12, с. 11– 12; 254, с. 51–54].

Проте, остання точка зору заслуговує критичного ставлення. Розуміння правоздатності як природної властивості не пояснює її виникнення в юридичних осіб. Більш того, в історії розвитку права відомі випадки, коли навіть за людиною не визнавалася правоздатність. Наприклад, у Стародавньому Римі раби взагалі не розглядалися як суб’єкти, а обсяг правоздатності залежав від стану свободи, громадянства та того становища, яке особа займала у сім’ї. Навіть вільнонароджені жінки відрізнялися обсягом правоздатності. Зокрема, римські громадянки не могли призначатися спадкоємницями тих громадян, спадок яких перевищував 100 тисяч сестерціїв. Разом з тим, весталки – жриці, хранительки державного вогнища, були здатні успадковувати будь-яке майно [161, с. 30–31]. Кодекс Наполеона також не встановлював повної правоздатності для осіб іноземного походження та заміжніх жінок [111]. Тобто, саме правопорядок, а не природа визначали здатність мати ті чи інші суб’єктивні права та обов’язки. Тому цілком слушною є та точка зору, за якою правоздатність є не природною властивістю тієї чи іншої особи, а залежить від держави та фіксується нею, вона «ніщо без держави» [5, с. 164–165; 103, с. 148] – це соціально-юридична

властивість [67, с. 81; 320, с. 10], якість суб’єкта, яка має штучний характер

[123, с. 41].

У юридичній літературі також висловлюється думка про те, що правоздатність становить «право на право», «право мати права» [123, с. 8; 146, с. 45; 178, с. 52]. Разом з тим, таку позицію було піддано справедливій критиці ще О. О. Красавчиковим, який наголошував, що це не суб’єктивне

право, а саме здатність, можливість мати суб’єктивні права та обов’язки [136, с. 39–40, 42–43]. Такої   думки   дотримувалися   й   інші   дослідники [1, с. 286–287; 298, с. 267]. На відміну від суб’єктивного права здатність не пов’язана з можливою поведінкою особи, їй не кореспондує чий-небудь обов’язок, вона не має об’єкта. Правоздатність є передумовою виникнення (набуття) суб’єктивних цивільних прав та обов’язків [123, с. 9].

Таким чином, правоздатність – це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона є абстрактною категорією, має штучний характер і залишається незмінною та рівною як за змістом, так і за обсягом, для певної категорії суб’єктів (фізичних або юридичних осіб). Правоздатність ніяк не пов’язана з діями суб’єкта, встановлюється та фіксується державою, їй не кореспондує чий-небудь обов’язок та вона не має об’єкта. Це дозволяє відокремити її від суб’єктивних цивільних прав та обов’язків. Правоздатність становить соціально-юридичну властивість, якість суб’єкта, та визначає характер і обсяг прав (обов’язків), які може мати той чи інший суб’єкт [136, с. 37–39].

Як зазначається в юридичній літературі, розуміння характеру та обсягу правоздатності формувалися динамічно. Спочатку вона прямо визначалася законом, а ті права та обов’язки, що прямо не визнавалися законом як такі, що може мати юридична особа, остання набувати не могла [103, с. 148; 123, с. 11]. Це пов’язували з тим, що перші корпорації створювалися у дозвільному порядку [285, с. 89, 118–124] та штучною природою юридичної особи [123, с. 11]. Дореволюційна вітчизняна цивілістика також виходила зі спеціальної правоздатності. В. І. Сінайський зазначав, що правоздатність юридичної особи завжди спеціальна та знаходиться в межах мети її створення [261]. Доктрина та законодавство радянського періоду слідом за дореволюційними цивілістами знову ж таки виходили зі спеціальної правоздатності юридичної особи. Зокрема, у ст. 26 ЦК УРСР зазначалося, що