Визначаючи межі та обмеження правоздатності юридичної особи, слід погодитися із виказаною в юридичній літературі точкою зору, що формулювання визначення будь-якого поняття окреслює і межі його застосування. Такі рамки можуть або розширювати поняття порівняно з різними точками зору, які були до визначення поняття, або звужувати, але це надає терміну строго фіксованого сенсу [262, с. 201–211]. Тому, перш за все, встановимо межі застосування терміна «правоздатність юридичної особи».

У теорії права загальне визначення цивільної правоздатності розкривається як здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та обов’язки. Відповідно до законів діалектики та рухаючись від більшої абстракції до

меншої, логічно припустити, що правоздатність юридичної особи – це здатність останньої мати цивільні суб’єктивні права та обов’язки. Разом з тим, незважаючи на значну кількість публікацій на тему правоздатності та правосуб’єктності юридичних осіб, вбачається, що у доктрині ще не вироблені досить чіткі межі застосування терміна «правоздатність».

Так, досліджуючи обсяг цивільної правоздатності та враховуючи її пов’язаність із дієздатністю, вчені часто зазначають, що правоздатність організації є правом на здійснення тих чи інших юридичних дій, яке може бути обмеженим [346]. А загальна правоздатність розкривається як право займатися різноманітними видами діяльності, вчиняти будь-які правочини, прямо не заборонені законом, набувати прав та обов’язків, що не суперечать сутності юридичної особи [333, с. 342]. Її зміст визначається тією метою, для досягнення якої створюється юридична особа [45, с. 194; 333, с. 24].

Вважаємо, що подібне розуміння правоздатності у юридичних осіб є помилковим. Адже відповідно до законів діалектики саме поняття правоздатності має бути універсальним (загальним) як для фізичних, так і для юридичних осіб. І якщо для фізичних осіб правоздатність не є правом, то і для юридичних осіб вона не може розкриватися як право. Більш того, у юридичній літературі правоздатність розглядається в цілому як статичний елемент правосуб’єктності. Вона відображає стан правоналежності. Правоздатність не залежить від волі, свідомості, здатності вчиняти певні дії безпосередньо чи опосередковано. У той же час динамічний елемент правосуб’єктності відображається дієздатністю. Саме остання вказує на здатність суб’єкта діяти за своєю волею і на власний розсуд у межах встановлених можливостей [333, с. 336]. Тому здатність вчиняти ті чи інші юридичні дії, можливість займатися різноманітними видами діяльності, вчиняти будь-які правочини, набувати прав та обов’язків, є нічим іншим як дієздатністю.

Відповідна позиція може бути обґрунтована й на підставі визначення елементів структури дієздатності. Так, у теорії права найбільш поширеною є точка зору, відповідно до якої дієздатність складається з правочиноздатності та деліктоздатності. Правочиноздатність – це здатність особи самостійно вчиняти правочини, здійснювати юридичні дії. Деліктоздатність – це здатність нести відповідальність за свої дії.

Таким чином, якщо обмеження можливості займатися певними видами діяльності, вчиняти певні правочини є визначенням меж правочиноздатності, а остання становить один з елементів дієздатності, то обмеження таких можливостей є обмеженням дієздатності, а не правоздатності. Її обсяг для юридичних осіб, як і для фізичних, залежить від певних умов, хоча самі по собі ці умови відмінні. Так, наприклад, обсяг дієздатності фізичних осіб поставлено в залежність від досягнення певного віку (14, 18 років), укладення шлюбу, судового рішення, наявність певних захворювань тощо. Уявляється, що подібною умовою для юридичних осіб може розглядатися й одержання ними спеціального дозволу (ліцензії), відкриття рахунків в установах банку тощо.

Таким    чином,     при     визначенні     меж     застосування     терміна

«правоздатність» слід виходити з того, що ним позначаються не права (обов’язки), а потенційна здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Вона відображає статичний елемент правосуб’єктності та не залежить від здатності вчиняти певні дії, керувати ними, усвідомлювати їх значення, а також наявності чи відсутності дозволів (ліцензій) тощо.

Наступним кроком на шляху дослідження меж та обмежень правоздатності юридичної особи є визначення термінів «межі» та

«обмеження».

Слід   зазначити,   що   дослідженню   меж    та    обмежень   у    праві присвячували свої праці багато правників. І хоча основна увага вчених

приділялася межам та обмеженням: правового регулювання цивільних відносин; суб’єктивних прав; здійсненню суб’єктивних прав та виконанню обов’язків, їх напрацювання є важливими і в межах нашого дисертаційного дослідження.

Етимологічне значення слова «межі» може бути розкрите, як границя, рубіж, крайній ступінь, грань, ідеал, обсяг чого-небудь, допустиму норму чогось дозволеного [49, с. 517]; межа розділу [76, с. 390]. А тому зазначається, що призначення меж полягає в тому, що вони становлять легальні рамки [33, с. 113].

Визначаючи відмінні ознаки меж та обмежень, Т. А. Мечетіна стверджує, що межі є більш загальним поняттям порівняно з обмеженнями, і саме всередині перших можуть установлюватися різного роду обмеження [169, с. 38]. Межі є первинними стосовно обмежень [212, с. 241]. Разом з тим, у юридичній літературі можна зустріти й ототожнення меж та обмежень, вживання таких термінів, як синонімічних. Зокрема, М. О. Стефанчук зазначає, що законодавець не диференціює поняття «межі» та «обмеження» [277, с. 54].

Відомо, що будь-яка дефініція має відштовхуватись від доктринальних підходів про явище та відповідати їм, давати первинне уявлення про правове явище [175, с. 39]. І, як зазначається у юридичній літературі, обмеженнями є випадки, коли в примусовому порядку, внаслідок певних ситуативних причин, відбувається зменшення раніше визнаної міри свободи [196, с. 63], звуження можливостей [112, с. 9], певні ускладнення [175, с. 42].

Інші дослідники розглядають обмеження як певну сукупність елементів механізму правового регулювання [137, с. 10; 160, с. 93], спрямованих на встановлення меж дозволеної поведінки суб’єктів [185, с. 8], причому таких меж, які приводять до звуження загального обсягу [112, с. 6].