Вчення про здатність юридичної особи до участі в цивільному обороті передбачає визнання за нею правоздатності, але не вичерпується нею, оскільки разом з останньою юридична особа характеризується притаманністю їй і дієздатності. У цивілістиці дієздатність юридичної особи не отримала детального дослідження. На думку багатьох вчених, у цьому немає потреби, оскільки у вказаного суб’єкта, на відміну від фізичних осіб, правоздатність і дієздатність виникають і припиняються одночасно та існують нерозривно та у прямому взаємозв’язку. Хоча ми дотримуємося іншого підходу, про що зазначено в першому розділі цієї роботи. На нашу думку, категорія дієздатності юридичної особи має самостійне значення, що зумовлює її вивчення як самостійного елемента цивільної правосуб’єктності.

Відповідно до ст. 92 ЦК України, яка має назву «Цивільна дієздатність юридичної особи», юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і закону. У випадках, установлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. При цьому перший спосіб здійснення дієздатності – через свої органи – є загальним для всіх юридичних осіб, а другий – через учасників – винятком, оскільки застосовується лише у випадках, зазначених у законі.

На відміну від волевиявлення людини, яке відбувається шляхом синтезу психічного (утворення волі) і юридичного (об’єктивний прояв волі) елементу, волевиявлення юридичної особи має ряд особливостей і має відповідати наступним вимогам: а) воно здійснюється лише уповноваженим органом юридичної особи; б) повинно здійснюватися у передбаченому

законом та установчими документами порядку (воля формується колегіально, рішення приймається, як правило, більшістю голосів); в) повинно бути зафіксоване у передбачених законом документах, що підписуються уповноваженими особами [132, с. 104].

Положення вказаної статті (ст. 92 ЦК України) були критично оцінені науковою спільнотою. Зокрема, обговорювали, що ця стаття, попри свою назву, насамперед визначає способи та порядок реалізації дієздатності юридичної особи, особливості формування органів юридичної особи, окреслює принципи та межі здійснення органами своїх повноважень, залишаючи   поза   увагою   визначення   змісту   дієздатності    останньої [103, с. 162; 211, с. 193].

Проте не лише встановленням кола осіб, які своїми діями набувають прав та обов’язків для юридичної особи, але й деякі інші питання викликають їх якісне розуміння. У першу чергу це стосується розуміння категорії «орган юридичної особи», що дотепер не є вирішеним. Це пов’язано з існуванням двох базових підходів. Перший, обраний законодавцем України та підтриманий основною масою наукової спільноти, розуміє орган юридичної особи як її складову частину (зумовлений визнанням існування юридичної особи як реального суб’єкта цивільних відносин). Відповідно до другого, – дії органу юридичної особи є тотожні основним постулатам інституту представництва. Зауважимо, що обидва підходи мають певні недоліки та критичні зауваження, що містяться в юридичній літературі [88, с. 202–204]. На нашу думку, насамперед це пов’язано з відстоюванням авторів різних теорій юридичної особи – реальності чи фіктивності.

Прихильники теорії фікції висловлюють сумніви щодо наявності в юридичної особи реальної волі, як наслідок, існування у неї дієздатності. У свою чергу, фахівці, які підтримують теорію реального суб’єкта, вважають, що юридична особа самостійно може формувати і виражати свою волю назовні [90, с. 227–246; 283, с. 141–145]. І якщо при першому підході дії

вчиняються одним суб’єктом – представником, а правові наслідки таких дій визнаються за іншим суб’єктом права, то під час другого підходу дії органів визнаються діями самої юридичної особи.

Підтримуючи перший підхід, зазначимо, що у цивілістиці домінуючою є позиція про те, що дії органів юридичної особи або її представників у відносинах із третіми особами – це дії самої юридичної особи. Отже, принцип «дії органу управління – дії юридичної особи» є перманентно притаманним сучасній теорії та практиці, не маючи жодних достатніх аргументів для його спростування (крім застереження про можливість реалізації юридичною особою своєї правосуб’єктності за допомогою інституту представництва [75; 100, с. 141]). Так, Н. С. Кузнєцова, аналізуючи співвідношення категорій «органи управління юридичної особи» та

«юридична особа», зазначає, що виступаючи від імені юридичної особи, орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу – це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії має нести особа (орган), що їх вчинила [307, с. 315]. Цікавим з цього приводу є порівняння В. А. Бєлова, який зазначає, що тотожно до того, як право підставляє «милиці» законного представництва окремим категоріям фізичних осіб, воно має надати такі «милиці» й організаціям, поведінку яких воно хотіло б оцінити. Відмінність лише в тому, що якщо законного представництва потребують не всі, а лише недієздатні або не повністю дієздатні громадяни, то без «милиць» у вигляді учасників, органів, представників не може обходитися жодна правосуб’єктна організація. Надаючи необхідні для цього можливості (створюючи відповідні правові інститути), правопорядок робить свій внесок у створення таких організацій [27, с. 49, 72].

Створення юридичної особи передбачає наділення її організаційною єдністю у вигляді системи органів, які забезпечують управління її майном та

ведення справ такою особою як самостійним суб’єктом права. У зв’язку з цим дії членів органів, вчинені у межах їх компетенції, вважаються діями самої юридичної особи. Чинне законодавство України не містить визначення категорії «орган юридичної особи», що дає можливість на доктринальному рівні вченим пропонувати власні її визначення. Загалом можна зазначити, що під органом юридичної особи розуміють особу (фізичну чи юридичну) або групу осіб, дії яких у силу закону або установчих документів породжують правові наслідки безпосередньо для самої юридичної особи. З правової точки зору роль таких органів зводиться до формування та вираження волі юридичної особи як самостійного учасника цивільно-правових зв’язків.

Можна стверджувати про існування двох груп органів, які формують весь обсяг дієздатності юридичної особи: ті, які формують волю (вищі) та ті, які її виражають назовні – виконавчі (фактично представляють юридичну особу в цивільних правовідносинах).

Волеутворюючими органами юридичної особи є, як правило, загальні збори учасників (акціонерів, членів). Основне призначення (функція) вищого органу полягає у формуванні волі юридичної особи та вирішенні основних питань її діяльності [132, с. 109]. Віднесення осіб до складу членів вищого органу визначається фактом участі їх в юридичній особі або фактом її створення. Наведене повністю стосується юридичних осіб приватного права. Варто зауважити, що вищий орган може бути як одноосібним, так і колегіальним. Такий стан справ залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та кількості її учасників. Одноосібний вищий орган створюється в юридичних особах, створених одним засновником, колегіальний – за наявності двох чи більше учасників, оскільки кожен з них автоматично входить до складу відповідного органу.

Виконавчі органи створюються (обираються або призначаються) вищим органом юридичної особи. Ці органи лише виконують, виражають волю вищого органу шляхом безпосереднього вчинення юридичних дій від

імені юридичної особи, тобто фактично здійснюють керівництво її поточною діяльністю. Виходячи з положень норм ЦК України (ст.ст. 99, 159, 161) та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність окремих видів юридичних осіб, їх виконавчий орган вирішує всі питання, пов’язані з управлінням поточною діяльністю, крім питань, віднесених до повноважень загальних зборів учасників (членів, акціонерів) юридичної особи або іншого її органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників (членів, акціонерів) юридичної особи, які є носіями власних прав та обов’язків.

Може скластися враження, що кожний орган юридичної особи діє самостійно, незалежно від інших органів, у межах своїх повноважень. Однак це не так, оскільки всі органи утворюють систему, її структурні одиниці взаємодіють і впливають одна на одну. Отже, юридична особа визнається не простою сукупністю органів, а є організацією і, як єдине ціле, має інші якості, ніж набір функцій, що складають її елементи. Наприклад, досить своєрідним є правове становище виконавчого органу юридичної особи. З одного боку, він, маючи певну самостійність, за загальним правилом виконує волю інших органів – загальних зборів учасників (членів, акціонерів) та (або) наглядової ради, підзвітний їм, і організовує виконання їх рішень (наприклад, ч. 2 ст. 58 Закону України «Про акціонерні товариства»), з іншого – з точки зору всіх третіх осіб, лише генеральний директор (директор) представляє юридичну особу у відносинах з іншими фізичними та юридичними особами (саме через його дії проявляється дієздатність юридичної особи – вона набуває прав та обов’язків).

Окрему проблематику створюють питання набуття дієздатності непідприємницькими організаціями, що пов’язано з відсутністю у законодавстві єдиного підходу до структури, порядку формування та повноважень їх органів. Такий стан справ, як і більшість аспектів їх діяльності, врегульовано в українському законодавстві доволі поверхово, а