Вагому частку повсякденної діяльності юридичних осіб становить укладання договорів. Тому актуальними залишаються питання, пов’язані з розкриттям правочиноздатності таких суб’єктів. Такий стан справ зумовлюється потребою у врахуванні не лише вимог, встановлених чинним законодавством, а й положень установчих документів, якими встановлюються повноваження осіб щодо вчинення дій, спрямованих на набуття організацією прав та обов’язків учасника цивільних відносин.

Загалом розуміючи правочиноздатність юридичної особи як надану нормами законодавства можливість вчиняти правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків, варто зауважити, що, на відміну від правочиноздатності фізичних осіб, вона має певну специфіку. Така відмінність полягає як у розширеному тлумаченні окремих можливостей юридичної особи щодо вчинення правочинів, так і в потребі врахування звужених можливостей, що можуть надаватися виключно особам фізичним.

По-перше, відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК України, юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). При цьому слід враховувати положення спеціального законодавства (наприклад, Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 02.03.2015 р. № 222-VIII [227]; Закон України «Про банки і банківську діяльність»), яке містить умови можливості та порядок здійснення окремих видів діяльності. Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність», державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність (виділено мною. – О. А.), проводиться відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців з урахуванням особливостей, встановлених

зазначеним Законом. Звідси, банківську діяльність (банківські операції) можуть здійснювати лише юридичні особи, за умови отримання ліцензії в НБУ. Виходячи з наведеного, фізичні особи банківську діяльність вчиняти не можуть.

По-друге, відповідно до ст. 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Враховуючи наведену норму, слід зауважити, що правочиноздатність юридичної особи може обмежуватися певними рамками. Наприклад, можливістю укладення правочинів щодо об’єктів, які можуть належати виключно людині, зокрема, стосовно зображення фізичної особи (ст. 308 ЦК України) або щодо її донорських органів (ст. 13 «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16.07.1999 р. № 1007-XIV [239]).

По-третє, враховуючи положення ст. 91 ЦК України, за якою юридична особа має універсальну правоздатність, слід враховувати наявність у таких осіб їх установчих документів, які закріплюють перелік видів діяльності, що ними здійснюється (може здійснюватися). Якщо такого переліку не існує, юридична особа, реалізуючи свою правоздатність, може вчиняти будь-які правочини. Натомість, за умови, що установчими документами визначено вичерпний перелік видів діяльності, які здійснює юридична особа, – вона вважається наділеною спеціальною правоздатністю, а, отже, і правочиноздатністю, за межі якої виходити неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами її правочиноздатності договори (правочини) є недійсними.

У контексті розглядуваної умови правочиноздатності юридичної особи варто згадати й про обмеження правочиноздатності юридичної особи, яке може випливати із самого характеру, мети створення та завдань, що стоять

перед нею. Наприклад, політичні партії можуть вчиняти лише правочини, пов’язані з досягненням мети, для якої їх було створено.

Здійснення правочиноздатності юридичною особою має власну специфіку. У загальному порядку цивільну правочиноздатність юридична особа здійснює через свої органи, які діють відповідно до закону, інших нормативно-правових актів та установчих документів. Відповідно, юридичні особи вступають у правочини через свої органи, а в окремих випадках – через представників, які діють на підставі довіреності, виданої у встановленому законом порядку. Тому варто визначити, хто саме з посадових осіб таких організацій має право укладати правочин від імені організації. Загалом повноваження представника юридичної особи можуть виникати, зважаючи на установчі документи. Звідси, одне з головних завдань установчих документів – вирішення питання про те, хто саме і як вчиняє ті дії, цивільно- правові наслідки яких приписують юридичній особі; хто і в якому порядку формує і виражає ту волю, яка визнається волею самої організації.

Цивільне законодавство виходить з постулату про те, що органи юридичної особи є її складовою частиною, а не її представниками. І саме тому вони не діють від її імені, як під час представництва. Неодноразове застосування в ст. 92 ЦК України категорії «представництво» сприяє неправильному розумінню механізму набуття суб’єктивних прав та обов’язків організаціями. Спонукає воно і до неправильної юридичної оцінки дій (волевиявлень) органу юридичної особи як представника за законом [257, с. 36–37, 53]. У цьому випадку відсутні ознаки правовідносин представництва, для якого обов’язковою є наявність двох окремих суб’єктів права – представника і особи, яку представляють. У діях органу юридичної особи немає представництва, оскільки він є частиною самої організації, а не самостійним суб’єктом права, саме через свої органи юридична особа здійснює власне волевиявлення та набуває суб’єктивних прав та обов’язків.

Орган юридичної особи – це юридична конструкція, що створюється

правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю організації, відстоювати її інтереси. У праві загальним підходом є твердження, що між юридичною особою і її органом правові відносини не виникають, оскільки дії органу – це дії самої юридичної особи. Звідси, В. І. Борисовою запропоновано визнавати орган інституціонально-функціональним представником юридичної особи.

Хоча й висловлюється протилежна думка, що зв’язок органу із самою організацією досить часто має складний характер. З урахуванням поділу таких органів на волеутворюючі та волевиявляючі, останні і є її представниками. У цьому разі маємо складний склад правових зв’язків. Перші – правовідносини корпоративного характеру між органом і юридичною особою. Другі – правовідносини представництва, – зовнішні правовідносини, які стають можливими лише у разі участі організації у зобов’язальних або речових правовідносинах як їх суб’єкта, в тому числі у відносинах зі своїми учасниками.

Чинне законодавство України виходить з правила про те, що вищим органом юридичної особи є загальні збори учасників (акціонерів, членів). Визнання загальних зборів учасників вищим органом управління організації означає, що його діяльність – спосіб здійснення юридичною особою своєї дієздатності. Рішення загальних зборів учасників організації – це особливий юридичний акт, який приймається у процесі реалізації вказаним органом своїх повноважень і спрямований на формування волі юридичної особи [311, с. 166]. Аналіз повноважень вищого органу юридичної особи дозволяє впевнено віднести його до волеутворюючих органів. Стверджується, що, як наслідок, відносини між таким органом та іншими органами або самою юридичною особою мають корпоративний характер [90, с. 231].

Загалом можна зауважити, що загальні збори учасників (акціонерів, членів) або наглядова рада (за умови її створення) беруть участь у набутті цивільних прав та обов’язків юридичною особою через вчинення дій,

спрямованих на створення виконавчого органу і прийняття в межах своїх повноважень обов’язкових для останнього рішень, здійснюючи контроль за його діяльністю. Для прикладу можна зауважити, що в рамках АТ саме загальні збори акціонерів або наглядова рада, залежно від вимог законодавства, надають згоду на вчинення значних правочинів, правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість, тощо (ст. 70, 71 Закону України

«Про акціонерні товариства») [311, с. 169]. Те саме стосується й ТОВ та ТДВ (ч. 1 ст. 44 та ч. 2 ст. 45 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).

За загальним правилом, від імені юридичної особи правочини може укладати виконавчий орган, який вчиняє повсякденну її діяльність. Якщо відповідно до статуту в організації створюється колегіальний виконавчий орган, то від імені цієї особи у правовідносинах з третіми особами виступає її голова або інші особи, передбачені статутом (наприклад, заступник голови). В іншому випадку, якщо повноваження представника не випливають із закону або установчих документів юридичної особи, необхідно переконатися у наявності у представника довіреності, виданої для вчинення таких дій уповноваженою особою або органом юридичної особи.

У класичному розумінні цього слова органами юридичної особи є лише її виконавчі органи – саме через них вона і проявляє себе як самостійна особа – дієздатний учасник цивільного обороту. Б. Б. Черепахін вважав виконавчий орган волеутворюючим і волевиявляючим органом юридичної особи, однак саме організація «здійснює свою правочиноздатність через свої органи…» [319, с. 306].

Говорячи про утворення волі та її виявлення в юридичних особах, слід звернути увагу на те, що цивілістична доктрина виходить з того, що волеутворюючі органи орієнтовані на вирішення питань внутрішньої організації діяльності юридичної особи, а також питань її взаємних відносин з власними учасниками, тобто питань внутрішньої корпоративної сфери