Організаційно-господарські відносини як складова предмету господарського права

Організаційно-господарські відносини, як і господарські відносини в цілому, є предметом правового регулювання галузі господарського права (законодавства), точніше, однією із складових цього предмету. Саме предмет правового регулювання - сукупність відносно однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами відповідної галузі, традиційно виступає як основний критерій розмежування галузей права. Господарське право як галузь права і галузь законодавства відділяється від інших галузей насамперед за предметом правового регулювання.

У вітчизняній юридичній теорії відсутнє єдине розуміння господарського права. Є точки зору, що не визнають існування такої правової галузі, або визнають її комплексною галуззю, галуззю законодавства, а не права, нормативним масивом тощо. По-різному трактується співвідношення господарського права з суміжними галузями. Розгляд цього питання в аспекті даної роботи вважається необхідним з метою уточнення співвідношення організаційно-господарських відносин (і відповідних правовідносин) з іншими відносинами, насамперед цивільними та адміністративними.

Найбільш складним у цьому плані є питання співвідношення господарського права (законодавства) з цивільним, навколо якого протягом кількох десятиріч точаться гострі дискусії [43; 141, с. 22 – 32; 142, с. 5 – 10 та ін.]. Прийняття у 2003 р. Господарського і Цивільного кодексів України дає нові аргументи для вирішення вказаної проблеми на легальній основі – нормах названих кодексів. Насамперед на тих нормах, що належать до загальних засад регулювання зазначених кодексів, визначають щодо кожного з них його предмет, цілі, принципи.

Як зазначено, кожна галузь права має свій предмет правового регулювання, регулює певну групу (вид) однорідних відносин. Разом з тим кожна галузь має притаманне їй та обумовлене особливостями її предмету певне співвідношення методів правового регулювання, а також цілі, засади і принципи, що виражають її загальну спрямованість і сутність [143, с. 59].

Згідно ст. 1 чинного Цивільного кодексу (далі ЦК) України [144] цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Такий предмет правового регулювання цивільного законодавства, визначений новим Цивільним кодексом і  сприйнятий цивільно-правовою теорією [145, с. 97 - 107], істотно відрізняється від предмету, що був закріплений Цивільним кодексом Української РСР 1963 р. [146]: майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а також й інші особисті немайнові відносини. Крім того, у Кодексі 1963 р. було прямо вказано, що ним регулюються відносини державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою, відносини громадян з такими організаціями та громадян між собою. Ці правові норми у сукупності з поглядами на предмет регулювання цивільного права, які ґрунтувалися на законодавстві, чинному до 1963 р., служили законодавчою основою для визначення в теорії цивільного права відповідного предмета регулювання галузі (цивільних відносин). Таке уявлення про цивільні відносини в основному поширене і зараз [43, с. 9 - 19]. Але ж з набранням чинності новим Цивільним кодексом України ознак нормативності набуває саме те визначення цивільних відносин, що закріплене у цьому Кодексі - особисті немайнові та майнові відносини. Розуміння предмету цивільного права (цивільних відносин), яке було визначене у Цивільному кодексі 1963 р. і раніше, вже не ґрунтується на легальній основі. Звісно, воно має право на існування як і будь-яка наукова ідея, але ж тільки як така. Більшість вітчизняних цивілістів, на жаль, надають перевагу традиційному, доктринальному аспекту визначення предмету регулювання цивільного права і недооцінюють нормативний, легальний аспект [Щодо співвідношення доктринальних та легальних правових понять див.: 3].

До речі, останній може бути взятий цивілістами до уваги, коли це допомогає в обґрунтуванні власних позицій. Так, в Російській Федерації включення окремих норм підприємницького (господарського) права до Цивільного кодексу РФ виступає аргументом на підтримку твердження, що підприємницьке право виступає частиною цивільного [82, с. 102].

Повертаючись до предмету правового регулювання цивільного законодавства (цивільних відносин), визначеного ст. 1 нового ЦК України, ще раз підкреслимо, що він охоплює особисті відносини, як немайнові так і майнові, і ці відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Звернення автором цієї роботи уваги на те, що у наведеній ст. 1 ЦК України означення “особисті” стосується і немайнових, і майнових відносин [147. -  С. 137], хоча у цивілістиці панує протилежна точка зору [148. -  С. 57], знайшло підтвердження у лінгвістичному тлумаченні тексту даної статті, наданому Інститутом української мови НАН України. Цим ще раз підтверджено, що ЦК України призначений регулювати відносини, які відображають інтереси особистостей (індивідуумів) і не призначений для регулювання відносин у сфері підприємництва [149].

Таке розуміння цивільних відносин цілком відповідає положенням Конституції України [150] про людину як найвищу соціальну цінність в Україні, про утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави. Воно у повній мірі адекватне загальним засадами регулювання цивільних відносин, якими згідно з новим Цивільним кодексом є неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності крім встановлених Конституцією України та законом випадків, свобода договору і не забороненої законом підприємницької діяльності, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність. Тобто, у центрі цивільного законодавства стоїть особа, людина, її немайнові та майнові права. Цивільне законодавство в цілому спрямоване на захист людини від втручання у сферу її особистого життя, на захист і примноження її власності, забезпечення реалізації її прав і свобод, у тому числі економічних, зокрема права на підприємницьку діяльність та інших. Особливо це підкреслює наявність у ЦК України Книги другої “Особисті немайнові права фізичної особи”, яка разом з іншими книгами і розділами цього Кодексу спрямована на забезпечення всебічного і цілісного захисту прав і інтересів особи. Щодо відносин у сфері економіки, то вони є предметом регулювання цивільного законодавства саме у зазначеному аспекті – забезпечення реалізації і захисту прав особи. Це в рівній мірі стосується як громадян, людей - осіб фізичних, так і осіб юридичних - об’єднань людей (їхнього майна), створюваних для реалізації потреб і інтересів (у тому числі економічних) тих же людей.

Що стосується предмету регулювання Господарського кодексу України, а, відповідно, і галузі господарського права, то він визначений у ст. 1 цього Кодексу. Дана стаття встановлює, що ГК України регулює господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання - споживачами, суб’єктами організаційно-господарських повноважень. Кодекс встановлює відповідно до Конституції України загальні правові засади господарської діяльності (господарювання) у державі і має на меті забезпечення зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення його соціальної спрямованості, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, сприяння гармонізації її з іншими економічними системами.

Таким чином, предмети регулювання цивільного і господарського законодавства, визначені новими відповідними Кодексами, істотно різняться.

Щодо методів правового регулювання вказаних галузей слід зазначити таке. Під методом звичайно розуміється сукупність прийомів і способів регулюючого впливу правових норм на поведінку суб’єктів відповідних відносин. Основоположними ознаками методу цивільно-правового регулювання традиційно визнаються: юридична рівність учасників цивільних відносин, самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус цих учасників, ініціативно-диспозитивний характер цивільно-правових норм, відновлювально-компенсаційний характер захисних заходів порушеного права [43, с. 19 - 23]. В останні роки уявлення науковців щодо методу цивільно-правового регулювання зазнали деяких змін, і цей метод в цілому характеризується як диспозитивний з елементами імперативних засобів [151, с. 22 - 23]. Зазначені ознаки в певній мірі притаманні також методу господарсько-правового регулювання.

Останній у господарсько-правовій теорії представлений як складний, але ж єдиний і цілісний за своєю сутністю. Він ґрунтується на поєднанні елементів загальнодозвільності в межах закону (“дозволено все, що не заборонено законом”) і зобов’язальності згідно із законодавством (“учасники господарських відносин повинні вчиняти те, що на них покладено законом”). При регулюванні господарської діяльності законодавець використовує обидва елементи в різних пропорціях в залежності від виду конкретного господарського відношення. Так, при регулюванні договірних відносин явно переважає елемент загальнодозвільності: суб’єкт господарювання вільний у виборі контрагента - другого учасника договору, вільний у визначенні умов договору, тощо, але все це здійснюється в межах, окреслених законодавством. Співвідошення елементів змінюється, якщо має місце публічний договір або договір, заснований на державному замовленні. Елемент зобов’язальності при цьому значно збільшується за рахунок елементу загальнодозвільності. А в регулюванні відносин з організації, управління та регулювання господарської діяльності у більшості випадків превалює елемент зобов’язальності. Зокрема, норми інститутів ліцензування і патентування, антимонопольно-конкурентного законодавства, технічного регулювання та підтвердження відповідності і багато інших носять імперативний характер. Як доповнення зазначених елементів у правовому регулюванні господарських відносин застосовуються і рекомендаційні норми, які вказують на певну правову поведінку суб’єкта як на бажану і доцільну, а в ряді випадків і позитивно стимулюють її (індикативні плани, індикативні ціни, акти методичного характеру, тощо).

Усі вказані елементи об’єднані (інтегровані) в єдиному ключовому методі господарського права, сутність якого полягає у підпорядкувані усіх учасників господарських відносин громадському господарському порядку [31, с. 27 – 33; 152, с. 65 – 75].

Тобто, методи правового регулювання цивільного і господарського законодавства хоча й мають певні спільні ознаки, але ж розрізняються згідно змісту і характеру відносин, що регулюються кожною з цих галузей законодавства. Також різноспрямовані (але ж такі, що не суперечать одне одному) визначені відповідними кодексами цілі, загальні засади і принципи правового регулювання цих двох галузей, що проілюстровані вище.

Таким чином, відмежування організаційно-господарських відносин, як і в цілому розмежування відносин, що становлять предмети регулювання Цивільного та Господарського кодексів України, а, відповідно, і галузей цивільного та господарського права у сучасних умовах вважається цілком допустимим, можливим і, мабуть, найбільш правильним на легальній, офіційній основі, виходячи із закріплених у названих Кодексах предметів їх правового регулювання, розкритих і збагачених положеннями цих Кодексів про цілі, загальні засади і принципи такого регулювання.

Звісно, треба враховувати, що господарське законодавство у тій своїй частині, яка стосується “горизонтального” аспекту господарських відносин, в силу певних причин конкретно-історичного та іншого характеру, сформувалося, тривалий час розвивалося і у певній мірі розвивається нині у межах цивілістики. Наслідком цього є наявність у цих двох галузей суміжних інститутів, відповідно різноспрямованих за своїми цілями, але близьких за змістом. Зокрема це інститути зобов’язального права, права власності та інших речових прав тощо. Наявність суміжних інститутів надає можливість при регулюванні відповідних господарських відносин обмежуватися закріпленням у Господарському кодексі спеціальних норм з посиланням у разі необхідності до положень Цивільного кодексу, що є загальними як для регулювання цивільних відносин відповідно до предмету і цілей цивільного законодавства, так і відносин господарських. Тобто, норми суміжних інститутів Господарського і Цивільного кодексів у їх практичній реалізації співвідносяться відповідно як спеціальні і загальні. Про це свідчить ряд положень ГК України, зокрема, положення ст. 175 про те, що майново-господарські зобов’язання регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом, та інші подібні.

У той же час доцільно зауважити, що Цивільний кодекс вміщує багато спеціальних положень (у тому числі дублює Господарський кодекс), спрямованих на регулювання господарських (підприємницьких) відносин відповідно до предмету та мети господарського законодавства, і ці положення виходять далеко за межі визначених Цивільним кодексом предмету, цілей цивільного законодавства та його загальних засад, ніяким чином не пов’язані із забезпеченням і захистом прав особи. На підтвердження цього можна вказати на окремі норми гл. 8 ЦК Украни “Підприємницькі товариства”, на окремі норми, параграфи і глави розділу ІІІ “Окремі види зобов’язань” тощо. Це, зокрема, стосується інститутів безготівкових розрахунків, лізингу, підряду на проектні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, а також багатьох інших інститутів, спрямованих на регулювання економічних, господарських відносин [153, с. 90 - 91], де очевидно переважає мета не захисту і забезпечення прав особи, а підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення його соціальної спрямованості, утвердження суспільного господарського порядку. Суб’єктами цих відносин можуть бути громадяни, але не в якості споживачів, а виключно як суб’єкти господарювання, підприємці.

Названі та інші подібні правові норми необхідно включити до Господарського кодексу, виключивши їх із кодексу Цивільного. При цьому скоротиться обсяг Цивільного кодексу, він позбавиться невластивих йому правових положень і буде у більшій мірі спрямованим на регулювання і захист особистих немайнових та майнових відносин. Нині ж Цивільний кодекс завантажений непотрібними і часто незрозумілими громадянам поняттями “лізингу”, “франчайзингу”, “факторингу” тощо [154].  

Проблема співвідношення господарських відносин з відносинами адміністративними є не такою гострою, ніж проблема співвідношення господарських і цивільних відносин, але не менш складною. Важливість цієї проблеми в аспекті даного дослідження надзвичайно велика, адже саме організаційно-господарські відносини (і відповідні правовідносини) з числа господарських найтіснішим чином межують з відносинами (і правовідносинами) адміністративними.

Вся работа доступна по ссылке http://mydisser.com/ru/catalog/view/532776.html