Суб’єктивна сторона порушення законів та звичаїв війни

Питання суб’єктивної сторони порушення законів та звичаїв війни найменш вивчене у науці кримінального права, що є підтвердженням його актуальності. Включаючи в себе загальні риси зазначеного елементу складу злочину, суб’єктивне ставлення особи до порушення законів та звичаїв війни має свої характерні риси. Суб’єктивна сторона порушення законів та звичаїв війни як самостійний обов’язковий елемент цього злочину, є психічною діяльністю особи, безпосередньо пов’язаною з вчиненням такого злочину. Вона завжди виступає разом з його об’єктивними ознаками [141, с.80]. “Особливе значення суб’єктивної сторони як елемента складу злочину полягає в тому, що суспільна небезпека діяння в кримінально-правовому значенні визначається ... свідомим характером поведінки людини..., цілеспрямованістю цієї поведінки та її вольовим характером, свідомим ставленням до наслідків своїх дій або бездіяльності...” [28, с. 112]. Суб’єктивні ознаки злочину завжди проявляються у певному зовнішньому протиправному діянні [250, с.407-408; 378; 64; 65; 95; 270; 271; 291; 173, с.134]. Як зазначає В.А.Ломако, суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і до його наслідків [161, с.159]. В.М.Кудрявцев зазначає, що суб’єктивна сторона “породжує, спрямовує і регулює об’єктивну сторону злочину” [138, с. 12-13].

Характерними ознаками суб’єктивної сторони порушення законів та звичаїв війни, як і будь-якого злочину, є вина, мотив та мета вчинення злочину. Деякі автори суб’єктивну сторону злочину ототожнюють з виною, яка, на їх думку, складається з мотиву і мети, проте більшість учених заперечують таке ототожнення [65; 111]. Ми поділяємо позицію Рарога А.І., що вина, мотив і мета є психологічними явищами із самостійним змістом, жодне з них не містить інше як складову частину [271, с.132]. Водночас ці ознаки органічно взаємопов’язані та взаємозалежні. У кримінальному праві враховуються тільки ті ознаки психіки людини, які використовуються при формуванні форм вини: умислу або необережності. В окремих випадках в нормах кримінального закону може бути вказано на особливий емоційний стан людини як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину [377, с.135].

Вина – обов’язкова й основна ознака суб’єктивної сторони порушення законів та звичаїв війни, яка визначає наявність і значною мірою її зміст. З урахуванням положень статті 62 Конституції України, за якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, законодавцем уперше визначено поняття вини як психічне ставлення особи до вчинюваної дії або бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене в формі умислу або необережності. Згідно з національним законодавством для складу злочину порушення законів та звичаїв війни характерною є умисна вина. Це відповідає міжнародним зобов’язанням України, зокрема ЖК про захист жертв війни 1949 р., де державам-учасницям цих Конвенцій рекомендовано ввести у національне законодавство кримінальну відповідальність щодо осіб, які умисно порушують відповідні положення зазначених Конвенцій та Римського статуту. Тому ми не погоджуємося з пропозиціями деяких авторів щодо встановлення у ст. 438 КК відповідальності за порушення законів та звичаїв війни з необережною формою вини [192, с.13, 16].

У науці більшість криміналістів підтримують психологічне розуміння вини [316, с. 571-572; 283, с.289; 150, с.266; 169, с.49-54; 202, с.5; 65, с.40]. Разом з тим визначення поняття вини в КК не повною мірою відповідає психологічній концепції вини, оскільки “справжній та реальний плин психологічних процесів в особи при здійсненні небезпечного посягання не завжди вписується в законодавчу форму умислу і необережності” [46, с.326]. Складнощі щодо чіткого законодавчого закріплення в рамках психологічної концепції всіх можливих видів і форм психічного ставлення особи до дії (бездіяльності), яку вона вчиняє, та її наслідків призводить до посилення впливу оціночної або нормативної концепції вини, що є характерним для країн, де господарює німецька доктрина кримінального права [167, с.40-44; 209]. У рамках цієї концепції висловлюється думка, що поряд з більш вузьким поняттям вини як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину існує поняття вини як підстави кримінальної відповідальності [373, с.103; 75, с.52]. Ця позиція не була підтримана, оскільки практично ототожнює вину особи із складом злочину [250, с.329-330]. Доречно нагадати, що з точки зору А.Я. Вишинського, питання вини слід встановлювати не тільки на основі того, вчинила відповідна особа злочинне діяння навмисно чи з необережності, але й враховувати при цьому інші фактори, насамперед особу звинуваченого, конкретні умови й обставини вчинення злочину [38]. Проте ця думка також не була прийнята, оскільки не можна об’єднувати вину і причинний зв’язок у кримінальному праві та залишати невирішеним питання про наявність або відсутність вини особи у вчиненні злочину.

Цікавою є думка В.М.Кудрявцева, що “оцінювати суспільну небезпеку міжнародного злочину на підставі правосвідомості тих осіб, соціальних груп і держав, які самі його готують і здійснюють, було б абсолютно неправильним. Така оцінка повинна мати об’єктивну міжнародно-правову основу – норми і принципи міжнародного права, які забороняють міжнародні злочини і встановлюють за них відповідальність, ким би і де б вони не здійснювалися. Саме ці норми і принципи відображають політичне і правове усвідомлення миролюбних народів” [184, с.75].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/555478.html