РОЗМОВНО-ПОБУТОВЕ МОВЛЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ПЕРЕКЛАДАЦЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Енциклопедія перекладознавства за редакцією Мони Бейкер звертає увагу на те, який парадокс склався в галузі перекладу: існує переконання, що на рідну мову можна перекласти з будь-якої мови, але з рідної мови не можна перекласти на інші [309]. Це переконання цілком може стосуватися перекладу елементів розмовно-побутового мовлення. На нашу думку, було б доречним деякі українські елементи розмовно-побутового мовлення, які не мають прямих лексикографічних відповідників в англійській мові, вважати словами-реаліями з певним етнокультурним стилістичним забарвленням. Тобто, це національно-специфічні слова, що підкреслюють індивідуальність кожного народу, які є найяскравішими прикладами колориту мови та культури й відіграють провідну роль у збереженні традицій та звичаїв нації.

Слова-реалії становлять особливу категорію у перекладознавстві.           Як зазначив видатний лінгвіст ХХ ст. А. Федоров, саме вони «як      національно-специфічні елементи міжмовної та міжкультурної комунікації викликають найбільші труднощі в процесі перекладу та від них залежить відповідь на питання про перекладність» [256, с. 200].

У процесі перекладу зустрічаються дві різні культури та способи життя, національні особливості націй, різні літератури та епохи, різні рівні розвитку країн та різні традиції. Тому умовою правильного донесення до читача своєрідності та унікальності іншого народу є володіння знаннями про відтворювану дійсність. Ці знання як в українознавстві, так і в порівняльному мовознавстві та теорії перекладу останнім часом позначають таким терміном як фонові знання. В. Виноградов визначає фонові знання так: «соціокультурні відомості, що притаманні лише певній нації чи національності, які опановані їх представниками та відображені у мові цієї спільноти» [55].

Однак необхідно пам’ятати, що фонові знання не є чимось назавжди встановленим і мають властивість розчинятись, що особливо відчувається у період загальної інтеграції та тісної взаємодії між народами та їх культурами.

Комплексне теоретичне висвітлення проблематики, пов’язаної з національними особливостями мовленнєвого спілкування, можна знайти у працях американських дослідників, провідним серед яких є Д. Гаймз. Їхні ідеї знайшли висвітлення у збірнику «Transcultural Studies in Cognation» [314], а також іще раніше у колективній праці «Language in Culture and Society:                     A Reader in Linguistics and Anthropology» [300]. Вказані видання репрезентують цілий комплекс ідей, пов’язаних із дослідженнями семантичних моделей різних мов, розроблених у межах проблеми співвідношення мови і культури.

Розглядаючи історію питання національної специфіки мовленнєвої діяльності, особливу увагу варто звернути також на працю Ю. Бромлея «Етнос і етнографія» [46], що є важливим кроком у визначенні методології етнопсихолінгвістичних досліджень. Лише контакт з іншими культурами, – зазначає Ю. Бромлей, –  надає тим чи тим культурам статусу диференційної ознаки [45, с. 66]. Тільки у спілкуванні з іншим етносом усвідомлюється те, що є специфічним для певного етносу і певної культури. Саму мову Ю. Бромлей визначає як основу етнодиференційну ознаку етносу [45].

Щодо цього Ю. Апресян зазначав: «Кожна природна мова відтворює певний спосіб сприйняття і організації концептуалізації світу. Притаманний мові спосіб концептуалізації дійсності (погляду на світ) є частково універсальним, частково національно-специфічним: носії різних мов сприймають світ дещо по-різному, що зумовлено особливостями кожної              з мов» [19, с. 38–39].

Розходження в мовах і культурах фіксуються на різних рівнях, і дослідники описують це розходження за допомогою різних термінів. Зіставляючи лексичний склад мов, часто використовують термін «реалія» [70].

До термінологічного апарату перекладознавства його вперше впровадили А. Федоров [256, с. 199], С. Флорін і С. Влахов [58]. В українському перекладознавстві термін «реалія» почали вживати О. Кундзіч, В. Коптілов, С. Ковганюк. Проте чіткому формулюванню поняття «реалія» заважали розбіжності у поглядах багатьох видатних перекладачів ХХ ст. Якими тільки термінами не пробували позначати одне й те саме явище протягом історії перекладознавства: «безеквівалентна лексика», «інтернаціоналізм», «неологізм», «екзотична лексика», «побутовізм», «варваризм», «вокалізм», «етнографізм», «фонові слова», «слова з культурним компонентом», «діалектизм» – усі ці терміни мають спільність у позначенні національної, історичної, місцевої або побутової забарвленості. Але всі вони були проаналізовані та небезпідставно відхилені такими відомими лінгвістами, як С. Флорін та С. Влахов [58].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85109.html