Компенсація як засіб досягнення адекватного відтворення елементів розмовно-побутового мовлення

Значення перекладу в історії людської культури – величезне, але незаперечним є той факт, що процес перекладу або міжмовна трансформація є надзвичайно складним явищем, оскільки у процесі перекладу відбувається не тільки зіставлення різних мовних систем, а й зіткнення різних культур і навіть цивілізацій. Беручи до уваги надзвичайно важливу роль художнього перекладу у розвитку мови і збагаченні культури народу, доцільно розглянути такий засіб лексико-граматичних перекладацьких трансформацій як компенсація, завдяки якому і з’являється можливість рівноцінної передачі змісту оригіналу.

Характерні особливості художньої літератури, безмежна різноманітність лексичних, граматичних і синтаксичних засобів мови, виявлення у кожному випадку індивідуальної художньої манери письменника, розмаїття сполучень книжно-письмової і усної мови – все це разом надзвичайно ускладнює питання про художній переклад.

При перекладі художньої літератури завжди постає завдання відтворити індивідуальну своєрідність першоджерела. Завдяки саме компенсації перекладач отримує можливість якомога повнішою мірою відтворити ідею першотвору, стильову своєрідність оригіналу, зберегти його красу, а також відтворити побут епохи та країни, до якої належить оригінал .

Першим поняття перекладацької компенсації ввів Я. Рецкер, який відніс цей прийом до виділених ним семи різновидів лексичних трансформацій. На його думку, компенсацією в перекладі вважається «заміна непередаваного елемента першотвору елементом іншого порядку відповідно до загального ідейно-художнього характеру» [214, с. 64]. Ця думка може стосуватися й української мови.

Ми також поділяємо точку зору В. Комісарова, який уважає, що «таке широке визначення робить часом неможливим відрізнити компенсацію від інших видів контекстуальних замін, коли також у перекладі використовуються елементи іншого порядку» [128, с. 19].

Я. Рецкер розрізняє семантичну і стилістичну компенсації. У разі семантичної компенсації «заповнюється пропущений непередаваний в перекладі компонент для повноти змісту» [214, с. 64]. Такий прийом, на думку автора, часто застосовується при перекладі безеквівалентної лексики, в першу чергу це стосується всіх видів реалій, і в тому числі етнокультурних. Ідеться про реалії, характерні для країни мови оригіналу, які є «чужими» для мови перекладу. Безумовно, цей прийом є необов’язковим для застосування в подібних випадках.

Не можна погодитися з Я. Рецкером, а також із С. Влаховим і С. Флоріним, які вважають, що якщо реалії не мають принципового значення, то в перекладі їх цілком можна опустити, причому без яких би то не було втрат для читача, адже етнокультурні реалії мають семантичне (смислове) навантаження і не можуть бути опущеними. Зауважимо також, що, на думку Я. Рецкера, семантична (смислова) компенсація може бути двох видів: локальною (місцевою) і тотальною (загальною). Автор не дає чітких визначень двом останнім поняттям, проте з наведених ним прикладів можна зробити висновок, що локальна (місцева) семантична компенсація – це така компенсація, коли поповнюються прогалини, викликані вживанням етнокультурних реалій, характерних для країни вихідної мови і незрозумілих для носіїв інших мов, а тотальна (загальна) смислова компенсація – це компенсація, яка застосовується в тих випадках, коли пряма словникова відповідність одиниці вихідної мови адекватно не відображає зміст даної одиниці при її передачі цільовою мовою [58; 214].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85109.html