Поняття та види суб’єктів правовідносин соціального забезпечення

Правовідносини виникають між суб’єктами, які визначені нормами права шляхом вказівки на невід’ємні властивості, притаманні їм як адресатам норм певної галузі права. Сукупність цих ознак суб’єкта правовідносин у правовій літературі прийнято позначати терміном правосуб’єктність і розглядати як фундаментальну правову ознаку у процесі з’ясування поняття «суб’єкт правовідносин».

Доктринальним тлумаченням притаманна єдність у характеристиці функціонального призначення правової категорії «правосуб’єктність»: вона є обов’язковою передумовою [118, с. 5; 402, с. 373], умовою можливості правовідносин [88, с. 185–186], передумовою виникнення будь-яких прав, обов’язків та взаємозв’язків у правовідносинах [88, с. 185–186].

Сутнісні характеристики поняття правосуб’єктності у наукових працях різняться, зважаючи на період проведених досліджень, галузеву специфіку правовідносин та теоретично-суб’єктивне переконання автора про кількісний критерій складових елементів.

Одна група науковців переконливо доводить, що правосуб’єктність є поєднанням двох властивостей особи – правоздатності й дієздатності, визначаючи поняття правосуб’єктності як  здатності фізичної особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, а також своїми діями набувати і реалізовувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Таке трактування поняття правосуб’єктності подано як у загальнотеоретичній [238, с. 592; 562, с. 227–228; 563, с. 444; 620, с. 353], так і у галузевій літературі [88, с. 229; 582, с. 99; 665, с. 9].

Інші вчені наполягають на тотожності правосуб’єктності й правоздатності (чи правосуб’єктності та дієздатності). Свого часу правосуб’єктність і правоздатність ототожнювали у працях С. М. Братуся [63, с. 6] та М. Г. Александрова [6, с. 134]. Таку концепцію підтримують і в сучасних дослідженнях. Зокрема, пропонуючи визначення суб’єкта правовідносин, П. М. Рабінович зазначає, що це – правоздатний суб’єкт, який є носієм юридичних прав і обов’язків [415, с. 73]. В. М. Рошканюк та Н. М. Стаховська вважають, що визначальним елементом правосуб’єктності є правоздатність, оскільки дієздатність особи, на відміну від інших галузей права, у разі недостатності її обсягу, завжди може бути компенсована інститутом представництва [449, с. 9; 528, с. 155].

Натомість, досліджуючи правосуб’єктність у трудових правовідносинах, П. Д. Пилипенко переконує, що саме дієздатність є єдиним чинником, який має важливе значення для того, щоб суб’єкт права міг стати учасником правовідносин, і саме вона (дієздатність) означатиме правосуб’єктність учасника правовідносин [228, с. 112].^. О. І. Кульчицька вважає, що винятково дієздатність є ознакою, яка відмежовує суб’єкта правовідносин від суб’єкта права [206, с. 41, 42, 69].

Третя група науковців [82, с. 96; 339, с. 129] об’єдналась у межах концепції трискладовості правосуб’єктності: правоздатності, дієздатності й деліктоздатності. Наведемо визначення трудової правосуб’єктності у суб’єктивному значенні, запропоноване В. Л. Костюком. Це передбачена нормами трудового права властивість особи мати, володіти, а також здійснювати (набувати, реалізовувати, виконувати) трудові права та обов’язки, а також нести юридичну відповідальність за їх невиконання чи неналежне виконання [197, с. 115].

Четверта група вчених доповнює поняття правосуб’єктності обов’язковою складовою – правовим статусом особи. О. І. Кульчицька вважає, що для вступу у правовідносини особа повинна володіти здатністю мати права та обов’язки (правоздатністю), здатністю реалізовувати ці права та обов’язки (дієздатністю), а також тими правами та обов’язками, які вона має намір реалізувати шляхом вступу в конкретні правовідносини (правовим статусом) [206, с. 34–36].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37873.html