Соціально-правоможні суб’єкти правовідносин соціального забезпечення

Доктрина права соціального забезпечення не містить єдиної термінології для позначення соціально-правоможних суб’єктів галузевих правовідносин. Різноманітність у їх визначенні є наслідком наукової аксіоми права соціального забезпечення – заперечення єдиних галузевих правовідносин [156, с. 52]. Відсутність уніфікованої термінології, що не властива іншим галузям права, лише ускладнює можливість систематизації законодавства, проведення єдиної комплексної політики у сфері соціального забезпечення та зумовлює потребу теоретичного напрацювання.

У період радянського етапу розвитку галузевої науки характерною рисою, що ідентифікувала суб’єкта правовідносин соціального забезпечення вважали правову підставу соціальної аліментації [157, с. 133–134]. Сучасні висновки вчених заперечують універсальність соціальної аліментарності, отже, використовувати зазначений термін недоречно.

На етапі ґенези наукових знань про правовідносини соціального забезпечення соціально-правоможний суб’єкт позначали терміном непрацездатні громадяни [611, с. 88]. Згодом з розвитком суспільства виникли об’єктивні нові правові зв’язки у сфері соціального забезпечення, суб’єктний склад розширився та з’явились інші категорії суб’єктів, які вже не охоплював термін «непрацездатні громадяни»: малозабезпечені, багатодітні сім’ї, безробітні, бездомні тощо, з власною правосуб’єктністю та особливостями правового статусу. Однак жоден із них не може слугувати узагальненим поняттям для позначення соціально-правоможних суб’єктів, не консолідує спільні для них правові ознаки.

Близьким за змістом є обґрунтування соціально-правоможного суб’єкта шляхом вказівки на ту обставину, що одна сторона галузевих правовідносин завжди потребує соціального забезпечення. В. С. Аракчеєв запропонував термін «нужденні громадяни» [26, с. 11]. Нужденність як певний рівень потреби, за наявності якої особа отримує право на її задоволення за кошти суспільних фондів, доводила Т. В. Іванкіна [155, с. 46]. Україномовне лексичне значення терміна «нужденний» як «той, що терпить нужду, жебрацький, бідний» [75, с. 794] не сприяє його використанню як узагальненого поняття для позначення всіх суб’єктів права на соціальне забезпечення як з етичних, так і з правових міркувань.

Законодавство позначає суб'єктів правовідносин шляхом вказівки на той ризик, якого особа зазнала: потерпілий [366]; безробітний [368]; інвалід [381]; бездомна особа [380]; особа, яка має право на виплати у зв’язку із смертю годувальника [366]; особа похилого віку [382]; дитина-сирота [363] тощо. Таке позначення суб’єктів є виправданим, зважаючи на обставину, що соціальний ризик зумовлює момент настання видової дієздатності особи, а вид соціального ризику визначає вид правовідносин. Водночас усім суб’єктам (незалежно від соціального ризику) притаманні і спільні ознаки, отже, є потреба наукового узагальнення їхнього правового становища щодо усіх видів галузевих правовідносин.

Зважаючи на особливість програм соціального забезпечення за професійною ознакою, у наукових дослідженнях соціально-правоможних суб’єктів називають, зазначаючи їхній трудоправовий статус: державні службовці [224; 648], судді [121; 637], службові особи прокуратури [127], наукові та науково-педагогічні працівники [507], педагогічні працівники [185]; працівники органів внутрішніх справ [454] тощо. Це дає змогу виділити їхні суб’єктно-видові особливості у системі галузевих правовідносин. Однак, реалізовуючи право на соціальне забезпечення, особа набуває статусу соціально-правоможної особи й, отримуючи вид соціально-забезпечувального надання, втрачає відповідний статус у трудових правовідносинах або набуває його незалежно від перебування у трудових правовідносинах.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37873.html