Соціально зобов’язані суб’єкти правовідносин соціального забезпечення

Законодавство України не містить єдиного уніфікованого переліку соціально-зобов’язаних суб’єктів галузевих правовідносин. Кожен нормативно-правовий акт, який регулює конкретний вид відносин соціального забезпечення, визначає узагальнено персоніфікований суб’єкт та його галузевий правовий статус. Законодавча множинність потенційних суб’єктів правовідносин соціального забезпечення зумовила і напрямки наукових досліджень, що формують доктрину права соціального забезпечення.

У радянський період О. Г. Азарова стверджувала, що саме держава є зобов’язаним суб’єктом у матеріальних галузевих правовідносинах [5, с. 141]. Їй заперечувала Р. І. Іванова, вважаючи, що держава є акумулятором коштів та держателем фондів, однак персоніфікований розподіл коштів вона (держава) передоручила різним органам матеріального забезпечення [156, с. 69].

Розвиток сучасних організаційно-правових форм соціального забезпечення та виникнення нових видів правовідносин лише ускладнили дискусію та не сприяли формуванню у галузевій теорії єдиної концепції соціально-зобов’язаних суб’єктів. За переконанням однієї групи науковців  зобов’язаним суб’єктом у правовідносинах соціального забезпечення є держава [265, с. 13; 334, с. 159; 503, с. 10, 14; 546, с. 7; 601, с. 527]. Вказівка на державу як зобов’язаний суб’єкт подана і у наукових дефініціях галузевих відносин [644, с. 11].

Інші вчені доводять, що суб’єктами-виконувачами основних обов’язків у правовідносинах соціального забезпечення є державні органи, компетенція яких спрямована на здійснення соціального забезпечення особи, а також соціальні фонди, роботодавці тощо [194, с. 11; 346, с. 8; 532, с. 43; 628, с. 9; 653, с. 4].

Досліджуючи правовий статус держави як суб’єкта права соціального забезпечення, О. С. Курченко формулює поняття  її правосуб’єктності: здатність і реальна готовність бути носієм обов’язків щодо надання різних видів соціального забезпечення [209, с. 74]. А. М. Лушніков і М. В. Лушнікова вважають, що соціальне зобов’язання держави має три форми прояву: виконання публічно-правових зобов’язань з державного соціального забезпечення, державної соціальної допомоги та соціального обслуговування; участь як страховика чи страхувальника з обов’язкового державного соціального страхування; участь у системі соціального партнерства, координація діяльності інститутів громадянського суспільства та вирішення завдань соціального захисту населення [227, с. 436].

О. М. Пономаренко наполягає, що саме держава є зобов’язаним суб’єктом у галузевих правовідносинах та обґрунтовує зміст її майнової відповідальності перед особою [303, с. 25]. Конструкція матеріальної відповідальності держави, за переконанням М. Ю. Фьодорової, не позбавлена сенсу, зважаючи на державний обов’язковий характер соціального страхування і те, що вона (держава) покладає на громадян та юридичних осіб податковий тягар фінансування соціального страхування, гарантій стабільності її фінансової системи [605, с. 195].

Формуючи концепцію «соціальної зобов’язаності» держави, вважаємо її суб’єктом конституційного соціального зобов’язання (ст. 46 Конституції України). Водночас переконані, що держава не є соціально зобов’язаним суб’єктом правовідносин соціального забезпечення. Наведемо декілька аргументів.

По-перше, закріпивши право на соціальне забезпечення у Конституції України та галузевому законодавстві, держава бере на себе певні зобов᾽язання, які отримали назву «соціальних зобов‘язань». Такі зобов’язання розглядають як конституційно або законодавчо зафіксовану сукупність соціальних благ, які держава зобов’язується зробити доступними для всіх своїх громадян, одночасно гарантуючи для певної їхньої частини і за певним колом цих благ їх безоплатність (тобто надання їх із суспільних, переважно бюджетних, ресурсів) [23, с. 135–137; 218, с. 39]. Активна діяльність держави у реалізації права особи на соціальне забезпечення вимагає не лише позитивних зусиль від її суб’єктів, але і передбачає безпосередню та позитивну (активну) її участь [652, с. 247].

Зміст активної політики соціальної держави у сфері соціального забезпечення громадян України визначено у рішенні Конституційного Суду України [429]. Відповідно до нього Україна як соціальна держава відповідає за створення умов для реалізації права на соціальне забезпечення та надає соціальну допомогу тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї.

По-друге, пропонуючи визначення соціальної держави, вчені акцентують не на особистому виконанні тих чи інших зобов’язань, а саме на виконанні нею функції гаранта забезпечення кожному громадянинові гідних умов існування, соціальну захищеність, можливість для самореалізації в суспільстві [58, с. 32; 259, с. 611]. Доведено, що недержавні організаційно-правові форми є додатковим інструментом для реалізації державою своєї соціальної функції, додатковою гарантією матеріального забезпечення соціально незахищених верств населення [44, с. 5].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37873.html