Теорія стилю у музиці: від класичної до новітньої парадигми

У музикології ХХІ ст. поняття«стиль», за яким відкривається багатовимірна історична ретроспектива самосвідомості європейської культури, є предметом спеціальної теорії музичного стилю, яка й досі не є усталеною, а такою, що розвивається протягом часу і обумовлена новітніми процесами в композиторській практиці. Аналізуючи стиль як категорію музикознавства, необхідно визначитися з дослідницьким підходом до його вивчення для подальшої екстраполяції на свиридознавство.

Наведемо короткий порівняльний аналіз дефініцій стилю в музиці (за хронологією наукових видань). Завданням огляду теоретичних уявлень про сутність поняття «стиль» є вияв його змістовної ємкості з урахуванням нових методів пізнання стильових явищ, сформованих як результат впливів тенденції до духовного відродження в музичному мистецтві ХХ ст. Іншими словами, йдеться про еволюцію теоретичних поглядів на музичний стиль. Новітній історичний момент можна умовно представити як перехід від класичної парадигми наукового мислення в радянській «школі музикознавства» (кінець 30-х - 90-х рр. ХХ ст.)^[1] до посткласичної парадигми, що почалася від 2000-х рр. до нині (назвемо цей етап когнітивним напрямом, який, за визначенням Л. Шаповалової, позначений міждисциплінарною єдністю «... 4-х наукових методів дослідження

«звукових текстів» Буття: філософсько-богословського, музично-семіотичного, синергійного та інтерпретологічного [946, с. 17]).

Смисловий об’єм терміну. Виокремимо семантичні значення поняття «музичний стиль», що привертає увагу музикознавців в історичному та теоретичному аспектах. Незважаючи на часте використання, цей термін ще недостатньо розроблений як категорія музичного мистецтва у тій чи іншій теоретичній концепції. Так, стиль - «... це властивість (характер), або загальні риси, за якими можнавідрізнититвори одного композитора від іншого,або твір одного історичного періода <...>від іншого», - наголошував Б. Асаф'Єв, надаючи найбільшузагальнену спробу дефініції стилю в музиці (20-30-ті рр. ХХ ст.).

Більшість вітчизняних музикознавців у розвиток інтонаційної теорії Б. Асаф'єва широко користуються категорією «стиль»у відповідності до предмету наукового інтересу - особистість композитора, його національна приналежність, жанр творчості, тип мислення, музичний твір, тим самим підтверджуючи ієрархічність його розуміння в системі.

З другої половини XX ст. досліджуються епохальні стилі і принципи періодизації музично-історичного процесу (Т. Ліванова [457], С. Скребков [765], В. Конен [396], Ю. Келдиш [372], М. Михайлов [557-559], М. Лобанова [464], Л. Кирилліна [377], Є. Назайкінський [587]), починають вивчатися особливості музичної стилістики та композиторські стилі (В. Конен [396], Б. Ярустовський [989], М. Тараканов [829], Н. Горюхіна [261, 262], С. Савенко [718, 719], Є. Трембовельський [842]).

Так, С. Скребков, розглядаючи історію музики як зміну стилістичних епох, виокремлює шість основних - середньовіччя, ранній ренесанс, високий ренесанс, бароко, класицизм ісучасність [765]. Згідно думки М. Михайлова, поняття «стиль» слід співвіднести з дихотомію «мова-мислення» (в межах інтонаційно- змістовної концепції форми): «... стиль в музиці являє єдність організованих елементів музичної мови, що обумовлена єдністю системи музичного мислення як різновиду художнього мислення» [558, с. 117].

Дефініція стилю в музиці, що узагальнює теоретичні уявлення на історичному етапі кінця 60-х - початку 70-х рр. ХХ ст., міститься у статті К. Царьової для музичної енциклопедії: «... музичний стиль - музично-естетична та музично-історична категорія для характеристики системи засобів виразності, що слугує втіленню ідейно-образного змісту» [921, с. 281]. Уточнюючи різні аспекти розуміння терміна («стиль епохи», «стиль напряму», «стиль метода», «стиль жанру», «стиль школи»), К. Царьова доходить висновку, що «... поняття стилю в музиці відноситься до форми, під якою розуміється сукупність музично- виразових засобів, що містить елементи музичної мови, принципи формоутворення, композиційні прийоми» [там само, с. 281]. Втім авторка вказує, що «... спільність стильових ознак музичного твору, укорінені в соціально- історичних умовах, у світогляді та світовідчутті митців, їх творчому методі, в загальних закономірностях музично-історичного процесу [там само]» (курсив мій. - О. А.). Зрозуміло, що під світоглядом слід було розуміти чинники, тісно пов'язані з радянською ідеологією (що важливо для розробки семантичного аналізу творчості Г. Свиридова):

Найвищим рівнем у системному осмисленні стильвих явищ музичної культури є «національний стиль». Як вказує К. Царьова, «основою національного стилю є опора на фольклорні витоки і способи їх перетворення»^[2] [921, с. 283]. Національна специфіка постає іманентно-властивою складовою стилю композитора, глибинним виразом його світогляду і світосприйняття^[3]. Тому виявлення національного в індивідуальному стилі уможливлюється через осягнення різних аспектів стилеутворення. Ментальність слід розглядати як похідний від національного стилю іманентний чинник.

^[1] Кінець 30-х - 90-х рр. ХХ ст. - це академічний етап музичної науки, на якому превалює історичний (Б. Асаф'єв, С. Скребков, М. Михайлов та ін.) та інтонаційно-мисленнєвий (Л. Мазель-В. Цуккерман, В. Бобровський) підходи до розуміння змістовного наповнення стильових явищ.

^[2] цікаво, що для доказу цієї думки авторка обирає знакові імена, порівнює стиль м. глінки і г. свиридова.

^[3] Проблематику національного стилю містять наукові праці Н. Горюхіної [260; 262], І. Коханик [404-412], В. Медушевського [544; 545], М. Михайлова [557-559], С. Тишка [852, 853], С. Шипа [959].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/aleksandrova-oksana-oleksandrivna-vokal-no-horoviy-stil-g-sviridova-duhovno-semantichniy-pidhid.html