Слово як семантичний елемент художньої цілісності музично-поетичного твору

У багатьох великих композиторів була потужна творча ідея, якій вони були вірні впродовж усього свого життя. Така ідея була й у Г. Свиридова. Зародилася вона зі своєрідного словоцентризму, характерного для творчих переконань композитора. В одному з зошитів «Різних записів» можна віднайти такі слова: «. Я <.> упереджений до слова (!!!) як до начала начал, сокровенної суті життя та світу» [732, с. 58]. Тут прихована глибока таємниця, бо слово, загалом, спочатку нерозривно пов'язане з творчим актом Усесвіту. У своїх композиціях Г. Свиридов закликав чітко усвідомити: «Для краси у творчості необхідна закінченість: де краса, там є межі, є цілісність» [там само, с. 204].

Проблема синтезу Слова й Музики як шляху до досягнення Істини була центральною у творчості Г. Свиридова: «. завдання композитора зовсім не в тому, щоб приписати мелодію, ноти до слів поета. Тут має бути створене органічне поєднання слова з музикою [732, с. 81] <...> У міру своїх сил художник покликаний служити розкриттю Істини Світу. У синтезі Музики і Слова може полягати ця Істина» [там само, с. 548]. Той факт, що слова «Істина», «Музика», «Слово» написані композитором із великої літери, є актом його особливого ставлення до цих понять і до слова зокрема. Для нього слово - синкретична одиниця, якою можливо виразити онтологічну суть творчості й сенс життя. «Будь- яке висловлення, будь-яке слово, залучене до Логосу, не є брехнею, є істиною. Слова закладені в таємничій істоті світу, слова - онтологічні. Реальний сенс слів відновлюється від поєднання зі Словом-Логосом» [112, с. 96].

Слово для композитора - центр музичного Всесвіту - Логос твору. Г. Свиридов звертався до великої російської поезії - до віршів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Блока, С. Єсеніна, В. Маяковського, Б. Пастернака, О. Твардовського, М. Рубцова та інших поетів Росії XIX - XX ст. Проте композитор черпав натхнення йу поетичних джерелах інших національних культур: Британії (У. Шекспір, Р. Бернс, А. Каннінгем), Франції (П. Беранже, В. Гюго), Німеччини (Г. Гейне, Г. Бюхнер), Фінляндії (Л. Онерва), класичного Китаю (Бо Цзюйі, Ван Вій та ін.), Вірменії (А. Ісаакян), древньої Іудеї (псалми Давида).

Слово для Г. Свиридова - криниця національної самобутньої духовності народу. Композитор відчував і розумів значення слова і як музикант, і як письменник, і як філософ^[1]. Відчуття слова, його форми та значення позначилось у створеній ним музиці, а публікація записів, щоденників композитора відкрила нам його як мислителя. Зізнання І. Буніна стосовно своєї творчості співзвучне Г. Свиридову. Письменник зауважував про своє прагнення зберегти «щось незвичайно просте й у той же час незвичайно складне, те глибоке, дивне, невимовне, що є в житті йу мені самому, і про що ніколи не пишуть як слід у книгах» [147, с. 10]. Музика в поєднанні з поезією як збереження життя - ця теза змусила Г. Свиридова більш уважно ставитися до слова як вираження примхливих вигинів поетичної думки. Пильна увага до подробиць, щонайменших нюансів віршованої мови переводиться композитором на інтонацію мелодичну, нею визначається мінливий малюнок ритму й фактури. При цьому музична фраза чітко йде за словом, миттєво розкриваючи сказане й несказане, текст і підтекст, «договорює» втаєні смисли. Віршована основа для композитора - трамплін для того, щоб музика, розпрямивши крила, злетіла в інші височіні поетичної правди та стала відтворенням життєвих процесів. Немов із серцевини буття композитор дістававі формував мінливу, глибоку за смислом музичну мову своїх вокально-хорових творів.

«У свиридовській музиці велику роль відіграє образотворчий елемент. Композитор не любив мислити абстрактними звуковими формулами, у творчості він ішов від поетичного слова або від зримого образу. Сам зізнавався, що не може писати позаобразну музику. У його музиці значне місце посідає пейзаж. У Г. Свиридова був не лише кольоровий слух, а й особливий дар звукового втілення просторових уявлень, пластичних образів» [92, с. 40-41]. У його творчості сильним є змістовий елемент. У творах багато звукозображальних елементів, просторових відчуттів. Зустрічаються також ліричні замальовки («Зимова канавка» на сл. Н. Брауна), звукові пейзажі («Наша Північ», «Рибалки на Ладозі», «Петроградське небо мутилося дощем»), урочиста картина («Гробниця Кутузова»).

Про синтез музики та слова Г. Свиридов розмірковував так: «... музика - мистецтво несвідомого <...> на своїх хвилях (несвідомого) вона несе Слово й музикою розкривається сокровенне таємне значення цього Слова» [732, с. 69]. У синтезі музики та слова найяскравіше виражається художній сенс твору. Звукозображувальними засобами музичного мистецтва, доносячи до слухача зміст тексту, створюється візуальний ряд, що також працює на максимальне розкриття образу.

У композиціях зі словом необхідно враховувати ознаки, властиві поезії: риму, ритм вірша, його розмір, фонічне оформлення. Через ці особливості суттєво обмежується свободу композитора, ставлячи його в рамки специфіки обраного поетичного тексту. Окрім зовнішніх формально-структурних показників, слід ураховувати наявність смислового, фактурного, фонового рівнів інформації.

У творах 1940-50-х рр. ставлення композитора до поетичного першоджерела (маються на увазі окремі вірші, а не метод їх драматургічного об'єднання в цикл) характеризується активним утручанням у поетичний текст - щедрі скорочення, різноманітні заміни, перестановки строф і цілих розділів. Нерідко композитор послуговувався лише уривками з віршів (поем) або за допомогою таких уривків (дібраних іноді з різних творів) вибудовував єдиний сюжет, створював власний поетико-драматургічний задум, завжди відповідний літературному оригіналу. У 60-і рр., у період роботи над «Петербурзькими піснями», цей метод, за всієї творчої обґрунтованості й доцільності в Г. Свиридова такого творчого процесу, поступається місцем прагненню до повного відтворення поетичного першоджерела. Цей інший метод полягає у застосовуванні вірша цілком, за мінімальних скорочень (епізодичні скорочення, окремі заміни слів, поодинокі репризні повтори).

У творах на слова О. Блока одиничність привнесених змін пояснюється характером музичного (пісенного) мислення поета, композиційними особливостями блоківского «акту перетворення світу на звучання» (Б. Асаф'єв). Через вимогу внутрішньої відповідності вірша власній звукоідеї у Г. Свиридова виникли очевидні труднощі запровадження нового методу: перебування в багатогранному поетичному різноманітті цілісного еквіваленту своєї ідеї. Це завдання не менш складне, ніж моделювання подібного еквівалента з роз'єднаних поетичних подробиць. І тим вищий результат творчого єднання поета й музиканта-драматурга. Між тим, глибинною співвіднесеністю музики Г. Свиридова з текстом об'єднуються обидва ці методи. Загальний і неподільний для майстра музично-поетичний синтез надзвичайно дослідницьки активний, він усіма гранями, часто прихованими, звернений до віршової дійсності й водночас спрямований на приховане. Проникливість такої музики настільки велика, переконлива,часом до художньої авторитарності вищого порядку, що самі по собі вірші виявляються для нас невіддільними від свиридовської інтонації.

Вокальні твори й хори композитора є його істинним Щоденником, якому він довіряв свої сумніви, думки та мрії. Інтонаційна свіжість музичної мови в них поєднується з різноманіттям сюжетних мотивів. Монолог і пристрасне визнання сусідять із колисковою, замальовка побаченого - із вигаданим персонажем, спогад - із передбаченням суворого майбутнього. Саме у творах, пов'язаних зі словом, відбився світогляд і світовідчуття композитора. Музично-поетичний синтез, здійснений Г. Свиридовим, - явище нове в російській культурі, що вирізняється принциповою новизною й сучасністю. Пов'язуючи музичну логіку з поетичною, він удосконалив досягнення таких різних художників, як М. Мусоргський і М. Римський-Корсаков, Ф. Шуберт і К. Орф.

Музика Г. В. Свиридова натхненна звучанням російського слова та його сенсом, при цьому композитор відчував і розумів значення слова і як музикант, і як мислитель. Поєднання дару композиторського з письменницьким і філософським у Г. Свиридова унікально виражалось.

Поетичне світосприйняття - одна з рис його самобутньої індивідуальності; його витоки криються в близькості до рідної землі, любові до народу, рідної мови. Переважна більшість вокально-хорових творів автора написана на слова російських поетів і прозаїків, тобто рідною йому мовою. При цьому глибинна ґрунтовність сплітається в музиці Г. Свиридоваз глибокою мораллю. Композитор зазначав, що «велетні» російської поезії проникливо відчували народне життя, щонайменші коливання народної стихії й «порівнювали з нею биття свого творчого пульсу» [732, с. 61]. У «народній ідеї» російської літератури й мистецтва, що йде від О. Пушкіна, народ - «вищий суддя вчинків людини, утілення стихійного Божого начала». Цією традицією передбачається «мистецтво натхненне гарячою любов'ю до людей і глибоким співчуттям до людського страждання» [там само].

Музичне мистецтво ХХ ст. в синтезі з літературою стало осереддям інтелектуальних, філософських і поетичних пошуків справжніх художніх цінностей, високих узагальнювальних ідей, якими розкривається складний душевний світ сучасної людини. «Інтелектуалізація музики - справді жива тенденція нашого століття. Ми схильні спостерігати її справжній розвиток не в “техніцизмі й раціоналізмі”, а в тому піднесенні вокально-симфонічного жанру, що розпочався в сучасній музиці з 1955 року, - із ”Поеми пам'яті Сергія Єсеніна”» [660, с. 52].

^[1]Композитор читав щоденники О. Блока, П. Чайковського, листи М. Мусоргського. Філософські праці В. Розанова йому були близькі по духу (про це пише О. Білоненко в передмові до книги «Музика як доля» [732]).

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/aleksandrova-oksana-oleksandrivna-vokal-no-horoviy-stil-g-sviridova-duhovno-semantichniy-pidhid.html