Розвиток документальності в театральній культурі модерної доби

Трансформація пізніх романтичних ідеалів ХІХ ст., та відстоювання «залишкової віри» в раціональність на початку модерної доби виявилися початком грандіозної кризи класичної суб’єктивності. Неспроможність досягти повного та загального розуміння дійсного, нестабільність існування в момент збільшення капіталістичного конструктивістського тиску та соціально–політичних потрясінь, призвели до виникнення двох взаємних протилежних тенденцій: з одного боку, до прагнення створити всеохопну та універсальну систему значень, з іншого, — до необхідності визнання прагнення самоідентифікації через «Іншого». Такий порядок призводить до втрати об’єктивної точки опори, якою людина володіла у попередню добу. Екзистенційний жах, який виникає при цьому, викликаний реальною можливістю самознищення можливостями техногенної цивілізації, що розпочинає стрімко формуватися. Тією мірою, якою раціоналізм досягає дедалі зростаючих успіхів, людське буття в світі не стільки укріплюється, скільки проблематизується.

На цьому соціокультурному тілі елітарний естетичний гедонізм стає домінуючим в естетичних концепціях модерної доби. Гедонізм постає як пануючий суспільний настрій і в повсякденній свідомості. Він є певною психологічною опозицією тиску ідеології на свідомість мас. Гедонізм та «нова чуттєвість» перетворився в середньостатистичну установку споживацької свідомості (консюмеризму) кінця ХІХ ст. — початку ХХ ст. і був в основі загального масиву програмуючих культурних наративів, котрі викривлювали почуття людини, зводячи їх до емпіричного задоволення у приватній сфері. Масова свідомість модерної доби все сильніше бажає забуття.

На перетині цих розмаїтих тенденцій розпочинається формування модерних культурно–мистецьких практик. Епатажність, антиміщанський пафос, емоційне заперечення художньої традиції, декларована елітарність та віра у «високе мистецтво» на тлі соціологічності, яка підсилюється — усе це впливає й на загальні трансформації в театральній культурі. Поступове «розхитування» ілюзії про незалежність від «Іншого» та про панування над мовою та об’єктом (об’єктами), стає основою таких змін. Прагнення самоідентифікації і самореалізації призводить в театрі до посилення ролі постановника, а не драматурга. На початку ХХ ст. виникає так званий «режисерський театр» та «нова драма» («модерна п’єса», основана на ідеї синтезу мистецтв).

Можна вважати, що Г. Ібсен як основоположник «нової драми» наприкінці ХІХ ст. створює напрям «авторська режисура», який певною мірою, стає історичною передтечією сучасного документального театру. Розробляючи форму драми, основний принцип якої — «продукування життя у формах самого життя», Г. Ібсен фактично створює новий за своїм типом «процесуальний наратив» в межах «закритої» театральної репрезентації. Розгортаючи на очах у глядача «життєподібну сповідь про саме життя», Г. Ібсен прагне у межах режисерської інтерпретації за рахунок зазначеної процесуальності подолати статику театральної репрезентації класицистичного типу. Але, незважаючи на усі спроби, остаточно подолати її (статику) йому не вдається.

Символіка не руйнує реалізму драматургії Г. Ібсена, виступаючи як засіб, прийом, котрий виявляє внутрішній смисл, того, що відбувається із суб’єктом в його зіткненні з емпіричною реальністю. Показовою у контексті передумов виникнення сучасного документального театру є п’єса Г. Ібсена «Ворог народу», в якій соціальна проблематика розкривається в драматичному конфлікті суспільного характеру. Кардинально відрізняючись від розповсюджених у той час психологічних драм, ця п’єса сповнена гротеску, викривального пафосу та інших ознак п’єси модерного типу. Така п’єса мала модерну театральну репрезентацію: Г. Ібсен увів у постановку масові сцени, продовжуючи руйнувати класицистичний принцип єдності місця, часу та дії та закладаючи основи майбутньої інтертекстуальності в театрі.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/apchel-olena-anatoliivna-dokumentalniy-teatr-u-konteksti-suchasnoi-kulturi.html