Розмивання меж між театральною культурою і культурою повсякденності: народження сучасного документального театру

Культура Європи постмодерної доби зафіксувала кризовий стан класичного світосприйняття та виявила прагнення до «деконструкції». Це прагнення торкнулося майже усіх філософсько–культурних дискурсів: від психоаналізу до фемінізму. Актуальне для постмодерної доби в культурній історії Європи «розсіювання» суб’єкта дозволило позбавитися тоталітаризму, а гомогенність культури поступово замістити гетерогенністю. Але процеси трансформаційного характеру не були лінеарними. Постмодерна «ентропія культури» співіснувала зі зростанням «культурного капіталізму» (С. Жижек) та реактуалізацією в соціумі «інстинктів спокуси та споживання». Естетизація таких інстинктів теж увійшла в культурно–мистецьку програму постмодерної доби.

Свідоме прагнення європейських соціумів до руйнації тоталітарної ідеології призвели до субкультурності, уведення маргінальних верств населення в орбіту культурних і мистецьких практик. Естетичним змістом доби постмодерна стала руйнація ієрархії в мистецтві, поступове стирання межі між культурою повсякденності і художньо–мистецькою репрезентації. Це призвело до локалізації та субкультурності мистецьких проявів, морфологічної трансформації в мистецтві.

Порушення повоєнним мистецтвом власних конвенціональних меж призвели до появи нових морфологічних гібридів, руйнування міжвидових та жанрових меж. Наративні форми постмодерного мистецтва поступово набували ознак «відкритості» за рахунок смислових вкраплень (цитування та використовування «наративів другого порядку»). Актуалізувалися архетипічні мистецькі практики, відбулися спроби певного культурного «пригадування» суб’єктності домодерної доби, але не на основі мімесису реальності. Така культурно–мистецька «редакція» торкнулася й театральної практики повоєнного періоду.

Розмаїтість та неоднозначність театральних експериментів повоєнної доби свідчать про ту деконструкцію театрального класичного надбання, яка лише розпочалась в художньому авангарді 20–30–х рр. ХХ ст. Повоєнна доба в театральній культурі не тільки характеризується певним «нагадуванням» художнього авангарду попереднього періоду, але й тим, що «редагує» модерну добу (Ж. Ліотар) з нових культурних позицій суб’єкта.

Залежність класичного суб’єкта від ідеї всеохопного панування над мовою та об’єктом (об’єктами) вбачалась після Другої світової війни як хибна. Соціокультурні катаклізми середини ХХ ст. довели, що система культури може вижити лише в умовах «гнучкості», перетворення жорстких умовних опозицій на більш складні сполучення, які б враховували процесуальність реального, уявного та символічного. Поступова насиченість європейської культури у повоєнний період медіа, змінила й вектори розвитку театральної культури. В ній охоче використовуються технологічні винаходи другої половини ХХ ст., які призводять до стрімкого інформаційного насичення культурно–мистецьких практик постмодерністського типу.

Враховуючи певну умовність поняття «постмодернізм» та «постмодерний період», треба зазначити, що повоєнна історія європейської театральної культури вбачається нами як здебільшого «постмодерністська» тому, що в період з 1945– по 80–ті рр. саме деконструктивні тенденції щодо класичної суб’єктивності виявилися змістом культурно–мистецьких трансформацій в Європі. Постмодерністський театр теж у цей період здійснює критику проектів сучасності, виступаючи проти сталих культурних парадигм універсалізму, раціоналізму, діалектики, цінностей істини та суспільного консенсусу. Теорія й практика постмодерністського театру дають підстави вважати, що поціновувальні судження, які спираються на бінарні класицистичні опозиції, оманливі й відносні. Але техніка й технології, які розпочинає використовувати постмодерністський театр, прагнуть не підкреслити, а скоріше «розірвати» безперервність, процесуальність буття, перетворити модерні театральні наративи на «цитатники», а домодерні й модерні моделі театральної репрезентації, побудовані на мімесисі реальності, деконструювати за допомогою пастишу та бриколажу (К. Леві–Строс).

Випадковість та хаотичність мовно–смислових та подієво–репрезентаційних втручань в донині «закриті» наративні й репрезентаційні театральні форми мали за мету руйнування владних стратегій попередніх історичних періодів: консюмеризму та ідеології. Парадоксальним виявилося те, що прагнення такого руйнування супроводжувалося в постмодерністському театрі активним використанням елементів обох владних стратегій. Так, борючись з консюмеризмом, постмодерністський театр теж спирається на втіху та бажання у своїй практиці. А прагнучи зруйнувати консюмеристські «атаки іміджу» й програмні культурно–мистецькі наративи, які ці атаки підтримують, постмодерністський театр парадоксальним чином сам користується іміджевими стратегіями просування власних репрезентацій на художній ринок.

У боротьбі з ідеологією, постмодерністський театр використовує симуляцію як «зброю». Заміняючи ідеологічний пафос модерних театральних наративів іронією, симулюючи ідеологічні змісти, такий театр сам породжує наративні й репрезентативні симуляційні форми, в яких вторинність стає культурною позицією, а конформізм забезпечує комерційний успіх.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/apchel-olena-anatoliivna-dokumentalniy-teatr-u-konteksti-suchasnoi-kulturi.html