Романне мислення в українській прозі ХХ ст.

Маючи двохтисячолітню історію, роман став універсальним літературним жанром лише двісті років тому. 1670 р. французький  єпископ  П.-Д. Юе у своєму «Трактаті про виникнення роману» використав назву «античний роман», хоча більше говорив про лицарський роман, який є ближчим до роману сучасного.

Беручи свій початок від класичних романів В. Скотта, Стендаля, О. де Бальзака, цей жанр, зазнавши суттєвих реформ і видозмін, дозволив читачам не тільки осягнути соціальні аспекти життя, особливості творення характерів персонажів, бурхливість розвитку зображуваних подій, а й заглибитись в історичну основу буття, відчути художнє відтворення минулих епох та побачити виклад історичних подій в авторській інтерпретації з елементами домислу чи вимислу або поринути в калейдоскоп альтернативної історії (альтісторизація).

В. Скотт наповнив свої твори вигаданими персонажами, зробивши історію лише фоном для зображуваних подій. Ознаки вальтерскоттівського роману схарактеризовано в багатьох працях, зокрема, у статті «Теорія та історія роману» О. Ніколаєнко: він «[…] побудований на історичному сюжеті й відтворює в художній формі події та героїв певної епохи. В історичному романі правда історична поєднується з художньою, історичний факт – із художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщено у межі зображуваної епохи» [175, 22].

І. Приліпко зазначає, що «дослідження будь-якого тексту має бути спрямоване насамперед на те, щоб почути «голос» тексту, знайти адекватний ключ до прочитання твору, а потім вже розпочати діалог з ним через посередництво різних методів літературознавчих досліджень» [193, 5].

Це ж стосується зародження й генези роману, теоретичне осмислення якого відбулося лише на межі ХVІІ-ХVІІІ ст. (І. Вецель, М. Ломоносов, А. Кантемір, П. ван Тігем, П.-Д. Юе та ін.). В Україні цей процес став активним у другій половині ХІХ ст.

ХІХ-ХХ ст. позначилися чітким виокремленням роману з-поміж інших жанрів прози (про це писали М. Андрєєв, М. Ауезов, М. Бахтін, В. Бєлінський, О. Веселовський, Р. Гароді, Г.-В.-Ф. Гегель, Р. Гілман, П. Гринцер, Д. Епстейн, А. Казін, В. Кожинов, Г. Косіков, Юлія Крістєва, Л. Леонов, Д. Лукач, Т. Манн, Є. Мелетинський, Р. Мюллер-Фреєнфельс, М. Римар, Н. Тамарченко, Л. Триллінг, І. Франко).

Однак до цього часу немає єдиної жанрової класифікації романів. Ніна Бернадська вбачає в ньому «універсальний жанр, який здатний відтворити найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми […], досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку» [29, 4].

У «Літературознавчій енциклопедії» подано таке визначення жанру: «Роман – великий за обсягом епічний твір, метанаратив, для якого характерне панорамне зображення дійсності, багатоплановість на фабульному та сюжетному рівнях розвитку конфліктних ліній, ускладнений хронотоп, поліфонічна, часто уповільнена розповідь, cупроводжувана художнім висвітленням актуальних проблем зовнішнього та внутрішнього світу» [134, 342]. Дослідники часто доходять висновку, що «роман – неканонічний жанр, який зазнає великих змін упродовж свого розвитку» [29, 24].

На кожному етапі розвитку він виявляв своєрідність, але спільним для всіх етапів є наявність масштабного сюжетного начала, претендування оповіді на вичерпне зображення. Сучасний роман узагальнює здобутки минулих часів та окреслює майбутні жанрові проекції через модерністичний та постмодерністичний фільтр.

В. Оскоцький першорядне значення в романі відводив національній свідомості суспільства, вираженій в епічній розповіді. Дослідник назвав його «одним із плацдармів ідеологічної боротьби століття», у якій провідне місце посідає «проблема його національної своєрідності та інтернаціональних зв’язків і взаємодій» [185, 13].

У роботах М. Дашкевича зазначено, що з середини ХІХ ст. роман став панівним у літературі. ХХ ст. в українській літературі стало найбільш складним, але водночас й значущим періодом розвитку великоформатного жанру. Перехідну епоху становлення українського літературного процесу Ю. Ковалів характеризує як період інтенсивних змін у свідомості людини, її сприйнятті світу, що «зумовлювало дезорієнтацію в історичному часопросторі, невизначеність літературного процесу, охопленого різноспрямованим внутрішнім рухом […], перейнятого інтенсивними жанрово-стильовими пошуками» [135, 24].

60-ті рр. ХХ ст. були охоплені широкоформатними дискусіями міжнародного масштабу про роман та необхідність його існування. Йшлося про зв’язок епох, духовні традиції, спадкоємність переконань, переосмислення історії, почалося відродження історичної пам’яті з проекцією на теперішній час.

Першорядне значення в сучасній прозі відводилося романному мисленню, «у якому є багатоаспектний синтез пристрастей і думок героя, є художнє вираження філософії людського існування» [168, 3].

Романне мислення не має чіткого та сталого визначення, тому акумулує всі компоненти внутрішнього та зовнішнього світу героя з його характером, конфліктами, стосунками із зовнішнім світом. При написанні романів виникає потреба відокремлення героя від автора – для широти та глибини охоплення дійсності. Широта романного мислення зумовлена «розмаїттям сюжетно-композиційних структур, […] порядком чи способом розповіді, […] принципами організації авторського мовлення, здебільшого зведеного до третьої особи, широтою охоплення життєвих явищ, глибоким розкриттям історії становлення характерів багатьох персонажів у складних формах життєвого процесу» [134, 343].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/artyushenko-zlata-valeriivna-hudozhnya-interpretaciya-istorii-u-romanah-ivana-bilika.html