Роль вимислу та домислу в художній інтерпретації дійсності

В українському літературному процесі історична тематика посідає вагоме місце. Важливим чинником об’єктивного сприйняття літературного твору є його неупереджений аналіз, зважаючи на те, що письменник надає історичним фактам суб’єктивного забарвлення, відповідно до свого світогляду тлумачить в образній формі факти минувшини. Гострі історичні суперечки точаться навколо історичного роману, зокрема щодо його відповідності реаліям.

Сучасний історичний дискурс у новітній українській прозі будується на знанні історії, її правдивому дослідженні, критичному осмисленні та адекватній художній репрезентації. Функціонування історичного дискурсу неможливе без міждисциплінарної взаємодії філософських, історичних, літературних знань, тому синтез історії, філософії та літератури в історичних романах – неминучий.

Моделювання такого дискурсу, що поєднує історію, її осмислення в тексті й художнє тлумачення «відбувається через гру письменника з минулим, вільне поводження з історичним подіями, композиційну фрагментарність, що засвідчує нову авторську стратегію у пізнанні та творчому переосмисленні історії» [106, 1].

Документальний текст, виступаючи своєрідним архівним нагромаджувачем інформації, у кожному новому літературному тлумаченні набуває інших значеннєвих варіантів. Постійне перетлумачення минулих подій надає художнім творам статусу феномену історії – обґрунтованої, самодостатньої, осучасненої, зумовлює їх релятивне філософське розуміння: немає нічого абсолютно істинного, бо кожне нове тлумачення істини змінює першоджерельне значення, формує нову світоглядну систему мислення. Істина стає заангажованою ідеологією, засобом впливу суспільних і політичних сил, нарешті, суб’єктивною авторською думкою.

Отже, формуються сприятливі умови для художнього вимислу й домислу, альтернативності інтерпретованих реалій, їх містифікації. Йдеться про просторовий кругообіг тексту, історії та істини.

Як уже зазначалося, питання достовірності та документальності історичних даних в історичній романістиці тривалий час є предметом дискусії науковців – літераторів, філософів та істориків. Відтворення в історичному романі фактів минулого – питання не тільки текстологічного характеру, а й художнього. Певною мірою текст виступає своєрідним посередником між подіями минулого та майбутнього. Медіаційний характер тексту дає можливість проаналізувати зображувані події, виявити можливість одночасного існування різних історичних фактів в одному тексті, розкрити прихований зміст минувшини.

У дослідженнях М. Ільницького особливої уваги заслуговують роздуми про роль документа в історичному творі, положення про автора як своєрідного коментатора або учасника зображуваних подій. Учений виокремлює два різновиди історичного роману: вальтерскоттівський, героєм якого не є конкретна історична особа, та роман, зорієнтований на історично достовірний показ життя, де домисел відіграє допоміжну художню роль [124, 108].

Характерно, що вже в одній з ранніх розвідок М. Ільницький зауважив: «Історична тема в літературі – це посилено пульсуюча думка, а не лише опис, відтворення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відображення історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці минулого досвіду ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, – найперше завдання» [124, 95].

Автор мусить дотримуватися принципу документальної достовірності, спиратися на певні матеріали, однак їх часто бракує. Тому, висвітлюючи історичні події, він має право на домисел і вимисел, аби заповнити прогалини минулого. Такий прийом має логічне обґрунтування ще й тому, що письменник не був свідком подій минулого, але силою уяви міг показати те, що йому з об’єктивних причин достеменно невідомо. Авторська вигадка може стати наріжним каменем для формування нового погляду на історію – альтернативного варіанта її існування.

Історія показується через долі окремих людей – як історичних діячів, так і вигаданих персонажів: «В історії народу, зокрема історії духовній, є постаті, які постійно привертають до себе увагу письменників своєю таємничістю, що дає можливість висувати не тільки різні версії їх життя, а й щоразу «перевідкривати» їх, докладаючи до тих проблем, які найбільше цікавлять літературу в той чи інший період» [124, 162].

Домисел і вимисел позначаються на жанровій диференціації історичного роману. І. Варфоломеєв, залежно від частки вимислу в тексті, типологічно поділяє цей жанр на історико-романтичний, історико-реалістичний та інші різновиди.

Лідія Александрова за рівнем співвіднесеності домислу та вимислу розгалужує історичну прозу на власне історичну, художньо-історичну та історико-біографічну, чітко розмежовує смислове наповнення обох понять: «Вимисел, що лежить в основі художнього образу, для головного героя історичного роману є жанроутворювальною ознакою та відіграє головну роль у структурі твору. Домисел, що підсилює художню правду, в усьому його різноманітті перебуває в підпорядкованій позиції щодо художнього вимислу» [4, 148].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/artyushenko-zlata-valeriivna-hudozhnya-interpretaciya-istorii-u-romanah-ivana-bilika.html