Можливість альтернативної історії в українській романістиці

У художній літературі кожен автор по-своєму бачить певні історичні події і, відповідно до авторського осмислення та фантазії, подає власний інтерпретаційний варіант минувшини, адже «дійсність не несе в собі готових художніх образів – їх створює письменник силою своєї фантазії» [185, 137].

Йдеться про альтернативне моделювання історичних подій, яке для української літератури не є традиційним, тому творчість Івана Білика в цьому аспекті, безперечно, новаторська.

Минуле в його трактуванні, постаючи частиною сьогодення, розгортається часто не у відомій історичній версії, а за вірогідною, не завжди реалізованою інтенцією, часова тенденція концентрується у своєрідний «мотузок пам’яті», який у перспективі дозволяє створити цілісну історико-літературну реальність. Тому романи Івана Білика особливо проблематичні з погляду офіційної історіографії.

Письменник будував сюжети на основі припущень, пропонував власні художні моделі національного праминулого. Історичні гіпотези, на які він посилається, були завжди національно спрямовані й патріотичні. Письменник стверджував давнє походження українського народу та незалежний, сильний, волелюбний характер людей на цій землі. Його гуманістичний світогляд був вільний від тягаря тоталітарної ідеології.

Історизм Івана Білика засвідчує зв’язок з образною самосвідомістю народу, причетність автора до життя пращурів, історії  українського етносу та інших народів. Оновлювальні тенденції шістдесятництва зумовили поширення національно-романтичних ідей, потребу модернізувати національну міфологію, дослідити історію походження українців. Так, письменник, говорячи про гунів, запевняв, що це країна суто слов’янська – країна гунів, і царство Аттіли ототожнював із руською державою. А про назву Києва читаємо, що раніше місто називалося Хуе та Кіенуборг.

Митець висував гіпотезу ідентифікації скіфів: «гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдавніших скіфських династій» [30, 409]. На підтвердження синонімічності назви «гуни» і «скіфи» подавав багато посилань із праць Пріска Панійського, Марціана Гераклітського, Йосифа Флавія, Ф. Гагена, Олая Варелія, Л. Стефані та ін. Ці твердження мають своє підґрунтя.

Основним поштовхом до створення альтернативної версії походження праукраїнців стало прочитання книги О. Вельтмана «Аттіла і Русь ІV і V ст.». Пройнявшись переконаннями цього автора, Іван Білик обґрунтував власну гіпотезу, знайшовши їй багато підтверджень. Тези його лягли в основу художнього тексту, тому брати їх за критерій історичної достовірності не варто. Вимога чіткого дотримання науково доведених історичних концепцій стосується історіографії, а не письменства.

Література будує свої сюжети, використовуючи фантазію, вимисел та специфічну художню реальність, не тотожну навколишній дійсності, і створює власний світ, унікальний і досконалий. На такі тонкощі радянська влада не зважала, трактуючи романи Івана Білика як політичні тексти, ідеологічні формули, тому переслідувала письменника за його погляди, небезпечні для панівного режиму.

Більшовицька каральна машина, маючи неабиякий досвід з 30-х рр. ХХ ст., не гребувала жодними брутальними засобами, часто використовувала критику. Так, рецензент Г. Іванікін при оцінюванні роману «Похорон богів» звинуватив письменника у пропаганді антисистеми, «у якій автор намагається подати перебіг подій абияк, але не так, як прийнято в сучасній історіографії» [144, 174]. Його непокоїло, що Іван Білик висвітлював різночасові пласти, що лягли в основу української духовності, зображував християнські та язичницькі традиції на основі мотивів слов’янського фольклору.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/artyushenko-zlata-valeriivna-hudozhnya-interpretaciya-istorii-u-romanah-ivana-bilika.html