Становлення авторської свідомості І. Білика

Методологічними засадами в цьому підрозділі є наше тверде переконання, що біографія Івана Білика є важливим і значущим чинником формування його світоглядної і творчої системи. Життєвий шлях письменника позначився на формуванні його світоглядно-художньої системи. Кожен епізод із життя є важливим і особливим. У приватній розмові письменник згадував, що, наприклад, якби він не любив книжок і не проводив багато часу в бібліотеці, то не натрапив би на книжечку Вельтмана, відповідно, роман «Меч Арея» міг бути не написаний [Фоноархів З. В. Артюшенко]. А без цього роману творча доля прозаїка була б іншою. У кожному романі простежуються риси біографізму в зображенні образів героїв (Богдан Гатило із роману «Меч Арея», Максим Нетреба із роману «Яр», Сергій Тягнивол із роману «Танго», Савмак із роману «Цар і раб», Кім Непийвода із роману «День народження Золотої рибки» та ін.).

Становлення Івана Білика як письменника фіксовано фактами його творчої і життєвої біографії. Авторська спадщина прозаїка охоплює понад 10 романів. Його творче розмаїття вельми широке: журналістська діяльність, перекладацька (переклад з болгарської мови), редакторська праця (до останніх днів життя був у редколегії українського журналу іноземної літератури «Всесвіт», працював у «Літературній Україні» та в інших виданнях).

1991 р. письменник став лауреатом Державної премії імені Т. Г. Шевченка за історичний роман «Золотий Ра», 1993 р. – Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року («Не дратуйте грифонів»), 1994 р. був відзначений премією імені М. Старицького, а 2012 р. отримав нагороду «Золотий письменник України».

Іван Білик народився 1 березня 1930 р., але в паспорті стоїть інша дата – 19 січня 1929 р. Він розповідав при зустрічі, що змушений був схитрувати з документом, щоб не потрапити до армії – таким чином врятувався від трьох років казарменого життя. Родина спочатку мешкала у смт. Градизьк Полтавської області, але потім, аби вижити, переїхала до Кам’янського (тепер м. Дніпродзержинськ).

Як згадував письменник, «щойно пережили голодомор (пережили, та не всі, померли мій дід, баба, моя старша сестричка Галюся) […], сім’я думала тільки про шматок сякого-такого хліба» [31, 5].

Мав двох братів, рідних по матері. Але вони померли. Один із братів – Петро – став геологом, займався археологічними розкопками. Для Івана завжди знаходилися цікаві археологічні знахідки. Окрім різновидів напівдорогоцінного каміння, Петро привозив братові розбиті глечики, частинки старих кісток, цікаві породи ґрунту, різні за виглядом, місцезнаходженням родовищ та віком. Такі археологічні знахідки викликали в молодого журналіста, який мріяв теж стати археологом, зацікавлення минувшиною, пізніше стимулювали до написання історичних романів. Він подав заявку на участь в археологічній експедиції в Антарктиді, проте змінилися умови подорожі (треба було їхати за власний кошт), СПУ відмовилася оплачувати витрати, влада побоювалася, що письменник втече за кордон.

Нереалізований задум було компенсовано романом «Земля Королеви Мод» про експедицію до Антарктиди групи журналістів із різних країн світу та про їхні пригоди. Земля Королеви Мод – це частина території Антарктиди; її назвали так на честь норвезької королеви.

У романах «Золотий Ра», «Яр» Івана Білика також спостерігаються автобіографічні елементи. Їх більше на перших восьми сторінках автобіографічного твору – «Житіє грішного Іоанна». За словами автора, цей роман мав стати «сповіддю його життя  та показати все багатство роду, який бере свої початки від І. Котляревського» [Додатки 1.1, 1.2]. Твір досі збережено в рукописному вигляді, зокрема перші сім його аркушів у скрині з документами, наполовину надрукована восьма сторінка – у друкарській машинці у домашньому кабінеті письменника. Надана нам можливість упорядковувати матеріали письменника для передачі їх до архіву, дозволила зрозуміти, чому автор так хотів ознайомити читачів із цією «сповіддю життя», але не зміг. Твір починався з опису дитини –першого автопортрету: «З дверей поза хату котиться білий клубочок: біла сорочечка до колін, білі кучері до плечат, само босе, а в рученяті маленька чайна ложечка. Чи то хлопець, чи то дівчина, сплоха й не вгадаєш» [Додаток 1.3]. При порівнянні письмової характеристики малого персонажа зі старою фотокарткою, на якій зображено малюка Івана [Додаток 2] помітна точність змальованого образу.

В інших творах ми бачимо проникнення дитячих вражень і осмислення письменником свого дитячого досвіду:

«Це… його син? – Їй кивнули, й вона жалібно видихнула: – Бідолашне…

Жінка перехрестилась і заплакала, я теж почав хникати, й мене похапцем винесли. Схоже, я відтоді став тонкосльозим, не міг дивитися спокійно, коли хтось при мені плаче» [Додаток 1.3] – це і особливість характеру самого письменника.

Перегукуються сцени з романів «Житіє грішного Івана» та «Яр». У першому з них бачимо натяки на родинну трагедію: син зростав без батька. Аналогічна зворушлива картина наявна і в романі «Яр» Івана Білика при характеристиці образу Максима Нетреби: «Вона (мама) плакала і Максим розгублено кліпав очима. Він із дитинства не міг спокійно дивитися, коли хтось плаче» [45, 46].

Іван Білик ще до свого народження втратив батька – Івана Вакуленка, розстріляного за книжки з історії України та автокефальної церкви «системою на Старий новий рік 1930 року» [45, 46]. Дружині віддали фотокартку, на зворотній стороні якої було написано: «Згадуйте мене, згадуйте мене…». Світлина батька зберігалася в домашньому архіві письменника. То була єдина фотографія його батька з автографічним написом. На сьогодні вона зникла. Про смерть діда – Білика Якова Кузьмича – відомо «без жодного зауваження» [45, 46], адже він, не маючи проблем зі здоров’ям, начебто помер на засланні від цирозу печінки [Додаток 4]. Іван Білик планував увести Якова Білика героєм свого автобіографічного роману, надавши йому особливу роль.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/artyushenko-zlata-valeriivna-hudozhnya-interpretaciya-istorii-u-romanah-ivana-bilika.html