Корпоративні права як самостійний предмет правочину

Предмет правочину є однією з тих системоутворюючих ознак, яка разом з іншими дає змогу виокремити певну сукупність договорів як окрему групу. В юридичній літературі поняття «предмет договору» визначають по-різному. Частина трактувань цього терміна збігається з позицією законодавця, висловленою в ЦКУ. Наприклад, М. Агарков вважав предметом договору певну річ, з приводу якої укладається договір [1, с. 205]. За іншим тлумаченням предмет договору пов’язується з діями, що мають бути вчинені за цим договором [32, с. 13]. На думку В. Вітрянського, дії (бездіяльність) є предметом будь-якого цивільно-правового договору, а окремі договори мають кілька об’єктів [17, с. 78–79]. Окремі дослідники зазначають, що предмет договору може бути різним – як майно, так і певні дії або результат фактичних дій [33, с. 431–432]. Відповідно до поглядів інших науковців, предметом договору є як дії, що мають бути вчинені, так і речі, з якими вчиняться відповідні дії [160, с. 168–172]. При цьому доволі складно визначити однозначно прибічників тієї чи іншої позиції, тому що часто автори в межах однієї наукової праці висловлюють протилежні думки, що проілюструємо нижче.

Постає питання, що можна назвати предметом договорів, якими опосередковується перехід корпоративних прав. Наприклад, про корпоративні права як самостійний предмет правочину йдеться у ст. 11 Закону України «Про управління об’єктами державної власності». За цією нормою передбачається, що з повноважним представником держави укладається договір-доручення з управління корпоративними правами держави [143]. Корпоративні права держави та активи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких визначено частку держави, в разі відчуження підлягають оцінці за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до положень законодавства (ч. 1 ст. 169 ГКУ).

Щодо предмета правочину як підстави для виникнення та припинення корпоративних прав погляди фахівців у галузі корпоративного права неоднозначні. На думку І. Спасибо-Фатєєвої, предметом відчуження є частка в статутному капіталі товариства, яка за правовою природою визначена як майнове право [64]. В. Кравчук вважає, що предметом відчуження є саме частка в статутному капіталі, оскільки корпоративні права вторинні і виникають в особи, яка набула право власності на частку [64]. Підтримує думку названих вчених А. Народенко, який зазначає, що корпоративні права переходять із відповідним цінним папером чи певною річчю, тому можна стверджувати, що такі права не можуть розглядатись як самостійний предмет купівлі-пpoдажу, оскільки вони видозмінюються у зв’язку з переходом вказаних об’єктів [89].

Інша група науковців, навпаки, вважає, що предметом правочину є саме корпоративні права. На думку В. Васильєвої, об’єктом корпоративних відносин є саме суб’єктивне корпоративне право. Виникнувши та існуючи між учасником і юридичною особою, корпоративне право як об’єкт правовідношення одночасно стає об’єктом нового цивільного правовідношення, за допомогою якого опосередковується перехід корпоративного права від одного суб’єкта до іншого [16, с. 44]. ґрунтуючись на цьому твердженні та розвиваючи його, Ю. Жорнокуй зазначає, що об’єктом правовідносин між корпоративною організацією та її учасниками є саме корпоративні права як об’єкт опосередкований і дії, пов’язані з їхньою реалізацією, як об’єкт безпосередній [40, с. 109]. Позиція С. Томчишена така, що право учасника відчужувати власну частку у статутному (складеному) капіталі (фонді) господарського товариства чи іншої господарської організації є лише правовою формою здійснення та розпорядження корпоративними правами [174, c. 35]. З огляду на це предметом цивільно-правових договорів мають бути корпоративні права, які є самостійним об’єктом цивільних прав. С. Кравченко дійсним об’єктом, з яким вчиняються правочини, також вважає корпоративні права, а не частку в статутному капіталі [56, с. 8]. Отже, щодо окресленої проблеми думки вчених розходяться.

На наш погляд, при з’ясуванні предмета правочину слід зважати на такі аспекти. По-перше, як слушно зауважують вчені, перехід частки (паю) не означає одномоментне виникнення корпоративних прав, із чим варто погодитися. Мають бути вчинені певні додаткові дії: щодо частки, паю – це реєстрація змін у секторі реєстрації юридичних осіб реєстраційної служби управлінь (відділів) юстиції; щодо акцій – зміни в реєстрі акціонерів. Проте вчинення цих дій не свідчить про первинне виникнення корпоративних прав у нового власника. Це виникнення лише зумовлене їхньою специфічною природою та свідчить про те, що законодавець, розуміючи їхню важливість, намагається підвищити безпеку процедури їхнього відчуження.

По-друге, в договорах на відчуження важливе значення має мета, яку визначають сторони: продавець – отримати кошти, покупець – можливість здійснення корпоративних прав (управляти товариством, одержати дивіденди, прибуток від діяльності товариства і т. ін.). Покупця, як правило, не цікавить частка (пай). Для нього важливо отримати статус учасника корпоративних правовідносин і реалізовувати корпоративні права.

По-третє, на наш погляд, прихильники концепції «частки як об’єкта правочину щодо відчуження корпоративних прав» базуються на уявленнях про те, що відчуженню підлягають матеріальні об’єкти. Проте, як зауважує В. Бєлов, сфера цивільного обороту – це сфера обороту суб’єктивних цивільних (приватних) прав, а не їхніх об’єктів майнового походження [3, с. 76–77]. Тенденції розвитку сучасного цивільного обороту є також цьому підтвердженням. Постійно з’являються або трансформуються нові об’єкти цивільного правовідношення, які підтверджують, що предметом договору відчуження є не сам матеріальний об’єкт, а права, які з нього випливають, наприклад, майнові права на будинок, що буде зведений у майбутньому авторські права на твір і т. ін. Відповідно йтиметься не про частку (пай), а про права, що з нею пов’язуються. Право на частку також не може бути предметом договору, оскільки це лише одна з правоможностей сукупності корпоративних прав (яка реалізується при виході з товариства), а окремо вони відчужуватися (обґрунтовано далі) не можуть. З огляду на вищенаведене вважаємо, що предметом правочину щодо набуття та припинення корпоративних прав є суб’єктивне корпоративне право.

Надалі з’ясуємо специфіку корпоративних прав як предмета правочину щодо їхнього відчуження з урахуванням особливої природи корпоративних прав та проаналізуємо відповідність норм закону щодо предмета правочину їхній особливій природі.

Норми ЦКУ та інших нормативно-правих актів встановлюють певні вимоги щодо того, що може бути предметом того чи іншого правочину. Особливість правового регулювання досліджуваних договорів (купівлі-продажу, міни, дарування) полягає в тому, що, хоча коло речей, які можуть бути їхнім предметом, практично однакове, проте при характеристиці предмета відповідного правочину в законодавстві використовуються різні терміни. 

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 ЦКУ). Крім того, предметом такого правочину можуть бути майнові права та право вимоги, якщо вона не має особистого характеру.

Предмет договору міни є дещо більш обмеженим порівняно з предметом договору купівлі-продажу. За договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов’язується передати іншій стороні у власність один товар в обмін на інший товар (ст. 717 ЦКУ).

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/en/catalog/view/butrin-nataliya-stepanivna-pravochin-yak-pidstava-viniknennya-ta-pripinennya-korporativnih-prav.html