Повноваження Генеральної Асамблеї ООН з прав людини як основа її контрольних повноважень у цій сфері

Важко назвати іншу міжнародну організацію, внесок якої у формування світової політики захисту прав людини був би більш помітним, ніж внесок Організації Об’єднаних Націй. Вона була і залишається головним світовим форумом, де формуються загальні підходи до сучасних уявлень про права людини і світові стратегії правового захисту. Навіть якщо досягненням ООН у сфері прав людини було б лише прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини у 1948 році, то і тоді масштаби події вражали б прийдешні покоління людства. Але ООН у подальшому спромоглася ще на більш значущі кроки, серед яких найбільш важливими є: підготовка та ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Пактів про права людини 1966 року, якими було логічно продовжено ідеї Загальної декларації прав людини; низка міжнародних договорів про права жінок, дітей, біженців, якими було запроваджено зовсім новий міжнародно-правовий стандарт ставлення до людини; створення абсолютно нової міжнародної системи контролю за дотриманням прав людини у світі, що попри всі негаразди та кризи залишається єдиним і альтернативи йому так і не було винайдено. Нарешті саме ООН, що уповноважена нести головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки, визнала грубі та масові порушення прав людини ознаками загрози миру, що дають змогу розглядати ці питання на Генеральній Асамблеї ООН та застосовувати санкції з боку Ради Безпеки ООН.

У цілому повноваження ООН у галузі прав людини є надзвичайно широкими і, головне, охоплюють усі країни світу. Органи ООН з прав людини ухвалюють рекомендації, скликують міжнародні конференції, готують проекти конвенцій, проводять дослідження, надають консультативну та технічну допомогу окремим країнам. В ООН немає органів, головних чи допоміжних, які б тією чи іншою мірою не опікувалися питаннями прав людини, що є цілком логічним. Адже утвердження цінності прав людини –головне в діяльності цієї організації. Перебудова всього світу після Другої світової війни повинна, за статутом ООН, відбуватися на основі дотримання прав людини.

Дослідження питань міжнародно-правового захисту прав людини надзвичайно активно відбувається в міжнародно-правовій доктрині. Зокрема, це стосується і міжнародно-правової оцінки норм про права людини в Статуті ООН, і відповідних повноважень головних органів ООН, передусім Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, що мають найважливіші повноваження із цих питань. Попре те, що ці статутні норми не є численними, саме навколо них відбувалися гучні політико-правові конфлікти світоглядного рівня. Передусім під час обговорення та прийняття в Генеральній Асамблеї Загальної декларації прав людини у грудні 1948 року, яку не підтримали прокомуністичні держави[1]. У подальшому саме щодо статутних повноважень Генеральної Асамблеї ООН при обговоренні стану дотримання прав людини в державах у 1950 році виникла суперечка стосовно порушення принципу невтручання у внутрішні справи[2], яку було вирішено на користь статутних повноважень Асамблеї. Ідея універсальності прав людини, закріплена в Статуті ООН та у всіх універсальних договорах про права людини, неодноразово ставилася під сумнів, але щоразу знаходила належну світову підтримку[3]. Складні дискусії виникали і у зв’язку зі створенням оонівських органів контролю за дотриманням прав людини, зокрема КПЛ (яка входила до складу Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР), але звітувала перед Генеральною Асамблеєю ООН), а в подальшому її наступниці – Ради ООН з прав людини, включеної безпосередньо до складу Генеральної Асамблеї ООН як допоміжний орган.

Дослідженню різних аспектів повноважень ООН у галузі прав людини присвячена численна наукова література. Неодноразово зверталися юристи-міжнародники і до спеціальних досліджень контрольних механізмів ООН з дотримання прав людини. Зокрема, в Україні цю тематику досліджували В.Г. Буткевич, М.В. Буроменський, В.Н. Денисов, В.І. Євинтов, В.В. Мицик, І.В. Николайко. Серед зарубіжних вчених найбільш відомими є дослідження Р. Фрідмана, А.Х. Абашидзе, А.Г. Дадуані, В.О. Карташкіна, О.А. Лукашової, Л.В. Павлової, Г.Є. Лук’янцевої. Відомі дослідження й інших авторів.