У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений

 





Название Громадянин і влада взаємообов’язок і взаємовідповідальність
Количество страниц 119
ВУЗ КНЕУ
Год сдачи 2010
Бесплатно скачать 20291.doc 
Содержание ВСТУП 3
РОЗДІЛ I. Взаємодія влади та громадянина у правовій державі 6
1.1. Громадянин і правова держава 6
1.2. Громадянське суспільство і влада 18
1.3. Громадянин і влада: гуманізм правової держави 30
РОЗДІЛ ІІ. ЧИННИКИ ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДИ ТА ГРОМАДЯНИНА 34
2.1.Роль і місце громади у взаємодії громадянина і влади 34
2.2. Судочинство як фактор реалізації прав та обов´язків громадянина і влади 38
2.3. Корупція або руйнація взаємин громадянина і влади 58
2.4. Бюрократизм у системі взаємовідносин влади і громадянина 67
РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНИНА І ВЛАДИ 69
3.1. Громадянське суспільство як засіб вдосконалення відносин громадянина і влади 69
3.2 Правова культура громадянина 76
3.3. Моральна культура громадянина як засада вдосконалення влади і громадянина 99
ВИСНОВОК 114
Список використаних джерел та літератури 119



Актуальність теми. Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюване шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей. Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім’ї), нації, реалізації цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів. Україна прагне увійти в європейську і світову спільноту. Обов’язковими умовами такого входження є економічна, політична і культурна інтеграція. Проте без волі і свободи для індивіда і народу жодний з напрямів інтеграції є недоступний, а сама інтеграція стає нездоланним бар’єром. Людина, особистість — первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до полі¬тики може набувати різноманітних форм політичної поведінки — від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспіль¬ства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу. Проблема взаємодії громадянина і влади, незважаючи на деяку активізацію досліджень у цій галузі, залишається недостатньо розробленою в науці, маючи при тому глибокі історичні корені. Перші вказівки на необхідність громадянину поважати закон зустрічаємо в роботах Платона, Цицерона, римських юристів. Особливе місце посідає повага до права і закону у вченнях мислителів епохи Просвітництва та перших буржуазних революцій, у фундаментальних працях Канта і Регеля. Увагу культурному вихованню приділяли українські філософи, правознавці і політичні діячі - Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Микола Палієнко, Федір Тарановський, Богдан Кістяківський В сучасній Україні увага науковців зосереджена на проблемі правового виховання громадян, взаємовідповідальності громадянина і влади, на подоланні правового нігілізму. Підвищення рівня правової культури і правосвідомості людини визначено як один з основних напрямків державної політики у Засадах державної політики України в галузі прав людини, затверджених постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 575 - XIV. Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є процес розвитку взаємовідносин громадянина і влади в сучасній Україні. Предметом дослідження є чинники та особливості процесу розвитку взаємодії влади та громадян України. Мета дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на здобутки правознавства, педагогіки, психології та філософії з проблем загальної та правової культури, дослідити розвиток взаємовідносин громадянина і влади в сучасній Україні. Для досягнення цієї мети необхідно розв'язати наступні завдання: • розглянути шляхи взаємодії влади та громадянина у правовій державі • визначити місце громадянина в сучасній державі (в місцевому управлінні) • дослідити взаємозв´язок судочинства і громадянина, корупції і громадянина та бюрократії і громадянина • проаналізувати громадянське суспільство як засіб вдосконалення відносин громадянина і влади • охарактеризувати правову культуру громадянина • дослідити моральну культуру громадянина як засаду вдосконалення влади і громадянина Теоретико-методологічна основа дослідження спирається на принципи соціального гуманізму та діалектичного взаємозв'язку об'єктивних і суб'єктивних факторів суспільного розвитку, зокрема розвитку суспільної та індивідуальної свідомості та культури (включаючи й правову), на визнання соціальної детермінованості державно-правових явищ. Автор диплому виходить з необхідності комплексного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. З-поміж філософських методів дослідження застосовується діалектичний метод, принципи об'єктивності та історизму. Враховуючи проблему диплома, найчастіше застосовуються такі філософські категорії, як можливість і дійсність, форма і зміст, сутність і явище, простір і час, ціле й частина та інші, а також закони діалектики: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення заперечення тощо. Впродовж роботи над дослідженням опрацьовано і проаналізовано ряд нормативно-правових актів. Сформульвані теоретичні висновки спираються на результати досліджень вітчизняних учених і вчених зарубіжних країн. Зокрема, науково-теоретичною базою роботи слугували дослідження які виконувались українськими і російськими вченими О.В. Аграновською, С.С. Алексєєвим, В.Д. Бабкіним, К.С. Бєльським, В.О. Бурмистровим, В.В. Головченком, О.В. Зайчуком, В.П. Зеніним, Д.А, Керімовим, М.І. Козюброю, В.В. Копейчиковим, В.О. Котюком, В.М. Кудрявцевим, О.А. Лукашевою, М.І. Матузовим, Г.Д. Марковою, Г.О. Мурашиним, Є.В. Назаренко, В.В. Оксамитним, П.М. Рабіновичем, Р.К. Русиновим, В.П. Сальниковим, Р.А. Сафаровим, О.П. Семітко, С.С. Сливкою, С.Р. Станік, О.В. Татаринцевою, Є.І. Федиком, а також іноземними дослідниками Р. Давидом, К. Жоффре-Спінозі, І. Анденесом та іншими. Правова культура особи вже неодноразово визначалась у літературі як позитивна правосвідомість у дії такими вченими, як В.П. Сальников, О.В. Аграновська, О.А. Лукашева, В.В. Оксамитний, О.Ф. Скакун, П.М. Рабінович та ін. Теоретична та практична цінність роботи складається у комплексності дослідження взаємообов´язку та взаємовідповідальності громадянина і влади. Структура роботи. Дипломна робота містить вступ, три логічно пов´язані розділи, висновок та список використаних джерел та літератури.


Дослідження взаємодії влади та людини у правовій державі дає змогу дійти висновку, що у демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політич¬ному житті, роль людини як суб'єкта політики має ваго¬ме значення З усього вищевикладеного можна зробити висновок, що надзвичайно важливе значення має необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади і громадянами. Концептуальною передумовою такого становища було поширене уявлення про право як будь-який офіційно оголошений акт суб'єкта державної влади, яка вважалася виразником волі «всього народу». Завдяки цьому державна влада перетворювалась у найвищу, неконтрольовану і нічим нестримувану силу. Інакше кажучи, кожний суб'єкт державної, в тому числі і виконавчої, влади знаходиться нібито не «під», а «над» законом, і, отже, отримує змогу пристосовувати правові норми під свої власні інтереси, використовувати їх на свій розсуд. Як наслідок, принцип законності набув здебільшого формального значення, а саме право втратило функцію об'єктивного критерію вирішення конфліктних ситуацій у взаємовідносинах між державою і особою. Це підтверджується, зокрема, тим, що і на сьогодні переважна більшість питань в цій сфері вирішується, як в минулі роки, не в законах, а в підзаконних нормативно-правових актах, насамперед в постановах Кабінету Міністрів, а також у відомчих актах міністерств, державних комітетів та деяких інших центральних органів виконавчої влади. Саме тому, до речі, з'являється можливість порушень прав і свобод громадян з боку органів виконавчої влади не тільки на етапі прийняття індивідуальних адміністративних актів, а ще на рівні нормативної регламентації у підзаконних актах, і особливо, як свідчить життя, у так званих відомчих актах. Зважаючи на це, слід було б законодавче позбавити більшість центральних органів виконавчої влади, крім вузького кола окремих міністерств, права видавати нормативні акти, що зачіпають права і свободи громадян. Водночас треба законодавче конкретизувати зміст конституційне визначеного права людини на оскарження в суді рішень органів державної влади, згідно з яким кожний повинен мати право оскаржити в суді не лише індивідуальні, але й нормативні акти органів виконавчої влади всіх рівнів — від місцевої державної адміністрації до Кабінету Міністрів, якщо ці акти порушують права і свободи людини. Цей висновок відповідає ст. 55 Конституції України, згідно з якою «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Дану особливість вітчизняної практики слід підкреслити окремо — з огляду на те, що за європейською моделлю адміністративного права увага акцентується головним чином на порушеннях з боку індивідуальних актів. До того ж і серед українських фахівців не всі поділяють наведену вище точку зору. Дехто вважає її необгрунтованою стосовно, зокрема, актів уряду. Оскільки, нібито, в даному випадку незрозумілі юридичні наслідки такого оскарження. Адже за Конституцією України (п. 16 ст. 106) скасувати акти Кабінету Міністрів вправі лише Президент України. Здається, що ця спеціальна конституційна норма аж ніяк не заперечує дію норми статті 55 і не усуває можливість припиняти дію актів органів виконавчої влади в порядку судової юрисдикції. Так само, до речі, як і стосовно рішень голів місцевих державних адміністрацій, які за Конституцією (частина восьма ст. 118) можуть бути скасовані лише Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. В той же час варто заперечити проти надто широкого тлумачення визначеного ст. 55 Конституції України переліку об'єктів порушень з боку органів виконавчої влади, якими є виключно «права і свободи» людини й громадянина. Інших підстав для судового оскарження адміністративних актів Конституція не передбачає. Тому не доцільно розширяти в поточному законодавстві перелік підстав для судового оскарження адміністративних актів за рахунок, наприклад, таких категорій, як «інтереси громадян», оскільки цей термін не має визначеного змісту. До речі, саме з огляду на це згаданий термін цілком свідомо не використаний в тексті Конституції України. Судовому захисту підлягають лише ті «інтереси» (або краще — «законні інтереси»), які можуть бути цілком впевнено ідентифіковані з конкретними правами і свободами людини й громадянина. Незважаючи на універсальний характер судового захисту, дуже суттєве значення має розвиток механізму захисту прав і свобод громадян в межах самої виконавчої влади, тобто по «адміністративній лінії». Це вимагає руйнування певних стереотипів у психології людей, які ще базуються на залишках колишнього так званого «патерналістського» характеру державної влади. Як наслідок, багато хто не навчився відповідати за власні рішення, дії та їх наслідки, добиватися захисту своїх інтересів, навіть в умовах суперечок або протидії з боку адміністративних органів та посадових осіб. За минулі роки люди просто звикли до бюрократичних зловживань, адміністративної тяганини в органах управління, безвідповідальності та безкарності чиновників. Сьогодні існує певна правова база для практичної реалізації громадянами наданого їм Конституцією України права вносити в органи виконавчої влади пропозиції про поліпшення їх діяльності, оскаржувати дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб державних і громадських органів. Громадяни можуть звернутися зі скаргою до вищого у порядку підлеглості органу або посадовій особі, що не позбавляє особу права звернутися до суду згідно з чинним законодавством. Стосовно подолання згаданих стереотипів щодо захисту прав і свобод людини по «адміністративній лінії» треба відзначити, що цьому істотно перешкоджає незадовільний стан діяльності сучасного апарату державного управління. Він не тільки зберігає більшість вад, які були властиві колишньому апарату, а й до того ж став більш корумпованим і менш професійним. Діяльність основної частини кадрів апарату підпорядкована лише підготовці адміністративних рішень. В той же час надто послаблений контроль за їх виконанням, не приділяється належна увага питанням визначення і підвищення ефективності управління персоналом. Виходячи з цього, потребує докорінної зміни, зокрема, існуюче співвідношення — кількісне та якісне — між тими службовцями, що обслуговують потреби політичного керівництва, і тими, що здійснюють надання управлінських послуг населенню. Переважна більшість має бути задіяна саме в цих послугах з одночасним подоланням проявів бюрократизму, корупції і адміністративної тяганини. В основу оцінки ефективності виконання цими службовцями своїх посадових повноважень слід покласти якісний рівень надання ними управлінських послуг населенню. Потребує значного покращення система підготовки та перепідготовки управлінських кадрів. Має бути підвищена заробітна плата та посилені інші стимули для службової кар'єри державних службовців. Етичні вимоги до державних службовців повинні стати стандартами поведінки, що підлягають публічній оцінці та є критерієм визначення ефективності управлінської діяльності. Дані вимоги мають міститися в майбутньому Кодексі основних правил поведінки державного службовця. В той же час існує нагальна потреба у серйозному відпрацюванні процесуального механізму не лише захисту, а і в цілому реалізації прав та свобод громадян у стосунках з органами виконавчої влади. Суттєвого покращення вимагають процедури не стільки адміністративно-юрисдикційної діяльності, тобто діяльності, пов'язаної з розглядом адміністративних правопорушень, а в першу чергу — процедури так званої позитивної управлінської діяльності, в процесі якої вирішується більшість питань, пов'язаних з реалізацією прав і свобод громадян. Між тим на сьогодні процедурна частина адміністративного законодавства, за винятком — в певній мірі — регулювання юрисдикційного процесу, є найменш розвиненою його складовою. Для виправлення цього становища необхідно подолати існуючу практику применшування значення процесуальних норм адміністративного права в організації управлінської діяльності. В практиці чітке закріплення процедур для органів управління має таке ж суттєве значення, як і для судової діяльності, незважаючи на те, що управлінська діяльність потребує значно більшої оперативності і свободи адміністративного розсуду. Адже адміністративні процедури покликані забезпечити необхідну послідовність і максимальну повноту реалізації громадянами своїх прав і свобод, стати перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої влади. Реформування політико-правових відносин є важливою умовою розвитку правової та моральної культури. До того ж остання детермінуюче впливає на політичну трансформацію, правовий прогрес України. Водночас трансформація тільки політико-правової сфери життєдіяльності суспільства, яка не взаємопов'язана з реформуванням інших видів суспільних відносин, не здатна забезпечити формування цілісної соціальної системи як основи розвитку правової культури. Тому важливою умовою суспільно-правового прогресу є трансформація не тільки політико-правових, а й усієї системи суспільних відносин — економічних, соціальних, духовних, посилення зворотного впливу цінностей культури на прискорений процес збагачення змісту соціального буття України. Це сприятиме становленню в Україні сильних політичних партій європейського типу як повноцінних політичних інститутів, здатних стати сполучною ланкою між дер¬жавою та суспільством, суттево впливати на ного демократизацію, політико-пра¬вовий розвиток, формування правової культури.
Список литературы 1. Конституція України від 28.06.96р. 2. Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992р. № 2461 -XII // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 34. - Ст.504. 3. Закон України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994р. № 266/94 -ВР//ВВР.-1995. - № І.-Ст.І. 4. Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади" від 1 серпня 2002 р. № 683/2002 5. Національна програма правової освіти населення. Затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992/2001 // www.raga.gov.ua 6. Концепція підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні. Схвалена Указом Президента України від 8 грудня 2000 року № 1322/2000 // www.raga.gov.ua 7. Концепція боротьби з корупцією на 1998 - 2005 роки, затверджена Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367/98 // www.raga.gov.ua 8. Програма правової освіти населення України. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 29 травня 1995р. № 366 // Збірник Постанов Уряду України. - 1995.-№ 8.-Ст. 198. 9. Програма розвитку юридичної освіти на період до 2005 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № 344 // www.raga.gov.ua 10. Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України. - Київ, 1992. - С. 18-24. 11. Декларація і програма виховання громадян у дусі демократії, заснованого на усвідомленні ними своїх прав та обов'язків прийнята на 104-ій сесії Комітета міністрів Ради Європи 06.05.99 - 07.05.99 р. у м. Будапешті // Закон & Бізнес. - 13 ноября 1999 г. - N 46. 12. Конвенція про права людини. Ст. 1. // Права людини. Міжнародні договори України. - Київ, 1992.-С. 121-124. 13. Декларація "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні" від 15 грудня 1992р. № 2859 - XII // Відомості Верховної Ради. -1993.-№16.-Ст.166. 14. Аграновская Е. В. Личность и правовая культура // Сов. гос. и право. — 1982. — С. 136. 15. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистичсском государстве. — М., 1966. 16. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. — М., 1999. — С. 44. 17. Безматерных В. Г. Государство в рыночной экономике: Лекционный материал. - Сим¬ферополь, 2000. - С. 8. 18. Білий П. Правова держава і правова культура: взаємозв?язок та результативність // Право України. – 1997. – № 12. – С. 75. 19. Бова А.А. Правосвідомість і громадська думка про право і концептуальні засади // Уряду України... – К., 2001. – Т. 22. – С. 623-631 20. Бойниязов Р.С. Философия правосознания: постановка проблемы // Правоведение. – 2001. – №5. – С. 12-20 21. Бородюк В.. Приходько Т., Турчинов О. Оцінка стану тіньової економіки України та ме¬тоди розрахунків її обсягів / НЛН України; інс¬титут Росії. - К., 2000. - С. 42. 22. Бура Н.А. Функции общественного правосознания. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 22 23. Бурмистров В.А. Правовая культура и перестройка. – К., 1989. – С. 48-49 24. Взаимодействие форм общественного сознания, изд-во МГУ, 1964, стр. 12. 25. Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна. – Запоріжжя, 2002. – С. 23-26 26. ГерценА.И. Собр. соч. - М.,1950. -Т. 7.-С. 751 27. Головченко В. Формування правової свідомості як напрям державної політики // Юридичний вісник України. – № 38 (222). – 29 вересня 1999 28. Гольбах Избранные произведєния. - Т. 2. - М., 1963. - С. 389. 29. Горак Г.І. Філософія: курс лекцій. – К., 1993. – С. 495 30. Гревцов Ю.И. Очерки теории и социологии права. – СПб, 1996 31. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер с фр. А Туманова. – М., 1996. – С. 19-20 32. Дюверже А. Однопартийность. Политика. - М.. 1990. – С. 32 33. Лукашева Е.А. В. И. Ленин о правовой культуре и законности // Соц. законность. — 1969. — № 4; 34. Лукашєва Е.А. О воспитании правосознания и правовой культуры // Сов. гос. и право — 1962 — № 7 - С. 27. 35. Лукашева Е.А. Правосознание, правовое воспитание и правовая культура // Сов. гос. и право. — 1976. — № 1 36. Лукашова Е.А. Социалистическое правосознание и законность. Юридическая литература. М., 1973. 37. За даними департаменту зв?язків з громадскістю МВС України // www.mvsinfo.gov.ua 38. Загальна теорія держави і права: словник термінів і визначень. – К., 1995. – С. 39 39. Заєць А. Світоглядні основи праворозуміння // Вісник Академії правових наук. – Х.. 1997. – № 2. – С. 3-12 40. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С. 100 41. Ильин И.А. О сущности правосознания. – М., 1993. – С. 31. 42. Кайзеров Н.М. Политическая й правовая культура. — М., 1983; 43. Каминская В.И., Ратинов А.Р. Правосознание как элемент правовой культуры. Правовая культура и вопросы правового воспитания. - М., 1974.-С.57. 44. Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. Собрание сочинений, т.4, стр. 44. М., 1974 г. 45. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 94 46. Кузнецов Э.В. Кризис современного правосознания // Изв. Вузов. Правоведение. – 1994. – №3. – С.3-9. 47. Культура — человек — философия: к проблеме интеграции и развития // Вопросы философии. — 1982. – № 1. – С. 36. 48. Курс экономической теории / В. А. Амвросов, К. А. Аракелова, А. С. Богданов и др, / Под ред. М, Н. Чепурина и Е. А. Киселева. - Киров, 1995. - С. 536. 49. Лапаева В.В. Социология права в системе обществоведения // Государство и право. – 2000. – № 4. – С. 83 50. Ликас А.Л. Культура правосудия. – М., 1990. – С.97-98 51. Малинова И.П. Философия права (от метафизики к герменевтике). — Екатеринбург, 1995. - С. 110. 52. Марченко М.Н. Источники права: понятие, содержание, система й соотношение с формой права // Вестник Моск. ун-та. Серия «Право». — 2002. — № 5. — С. 8. 53. Медведчук Д. СДПУ(о) і сучасні процеси державотворення в Україні // Вісн. Академії правових наук України. - 2001. -№ 1. – С. 49 54. Мельничук О.Ф. Правовий нігілізм: причини, форми прояву та шляхи подолання // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. – Луганськ, 2004. – Спец. вип. – Ч 3. – С. 46-51 55. Менюк О.І. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Право України. – 2001. – № 4. – С. 39 56. Мочерный С. В., Симоненко В. К.. Секретарюк В. В., Устепко А. А. Основы экономической теории: Учеб. для студ. вузов / Под ред. С. В. Мочерного. - К., 2000. - С. 574. 57. Нові політичні реалії України: Заключне слово Президента України Л.Д. Кучми на наук.-практ. конф. їй черв. 2001 р. // Уряд, кур'єр. - 2001. - 14 черв. (№107 58. Общественное сознание и его формы. М., 1986. 59. Осика І. Правова культура в економічному житті суспільства // Теорія держави і права. – 2003. – № 6. – С. 118 60. Осика І. Правовий нігілізм та правова культура // Право України. – 2001. – № 7. – С. 98-101 61. Остроумов Г.С. Правовое сознание действительности.М.: «Наука»,1969. 62. Петрова Л.В. Аксиологическая фукция правовой культуры в системе социальных связей: Автореф. дис. канд. филос. наук. — Харьков, 1988. — С. 14. 63. Проблемы теории государства и права. учебное пособие / Под ред. М.Н.Марченко. – М., 1999. – С.55 64. Ребкало В.А., Валевский О.Л. Шляхи реформування політичної системи // Політична реформа – гарантія демократичного розвитку українського суспільства. – К., 2003. – С. 9 65. Рябко И.Ф. Правосознание и правовое воспитание масс. Рн/Д 1969 г. Изд. Ростовского Университета. 66. Сальников В.П. Правовая культура и поведение советских граждан (вопросы теории): Автореф. дисс. канд. юр. наук. – Л., 1980. – С. 9 67. Сальников В.П. Социальные нормы и формирование уважения к праву // Вопросы профилактики преступлений. – Л., 1980. – С. 3-14 68. Селіванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність // Право України. — 2003. — № 8. — С. 18. 69. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002 70. Семитко А.П. Понятие, структура й функции правовой культуры. — Барнаул, 1986. — С. 31. 71. Семитко А.П., Русинов Р.К. Правовая культура // Теория государства и права / под ред В.М. Корельского. – М., 1997. – С. 330-331 72. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х., 2000. – С. 512 73. Скобликов П. А. Истребование долгов и организованная преступность. - М., 1997. - С. 107 74. Скуратівський А. Політико-правові засади розвитку правової культури // Вісник Національної акаднемії державного управління при Президентові України. – 2003. – № 3. – С. 373 75. Соціологія права / за ред О.М. Джужи – К., 2004. – С. 143-145 76. Твердохліб Л.В. Формування правової культури старшокласників у навчальних закладах нового типу: автореф дис. Луганськ, 1999. – 22с 77. Теория государства и права / под. ред. Н.И. Матузова. М.: «Юристъ». 1997. 78. Тукало А.В. Правова культура депутатського корпусу: Автореф. дис.... канд юрид наук: 12.00.01 / київський національний університет ім. Т. Шевченко. – К., 1995. – С. 4-9 79. Туманов В.А, О правовом нигилизме // Государство и право. -1989.-№ 10.- С. 24. 80. Туманов В.А. Правовой нигилизм в историко-идеологическом ракурсе // Государство й право. – 1993. - № 8. - С. 52. 81. Уледов А.К. Структура общественного сознания. М., 1968, с. 70-148. 82. Ущаковський В. Тіньова економіка як джерело живлення ор¬ганізованої злочинності // Право України. - 2001. - № 4. - С. 49. 83. Ущаковський В. Тіньова економіка як джерело живлення ор¬ганізованої злочинності // Право України. - 2001. - № 4. - С. 48. 84. Фарбер И.Е. Правосознание как форма общественного сознания. М., 1963. 85. Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука. - К.,1986. -С. 445. 86. Формы общественного сознания. –М.: изд-во МГУ, 1960, стр. 23—24. 87. Честнов И.Л. Право как диалог: к формированию новой онтологии правовой реальности. — СПб, 2000. — С. 104 88. Шегорцов В.А. Социология правосознания. – М., 1981. – С 11 89. Шегорцов В.А. Социология правосознания. – М., 1981. – С 14-15 90. Шемшученко Ю Теоретичні засади взаємодії права і культури // Право та культура: теорія і практика. – К., 1997. – С. 5 91. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України. – 2001. – № 8. – С. 15 92. Эффективность закона: Методология и конкретные исследования. – М., 1997. – С. 28 93. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол. Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр енцикл., 1998. – Т. 5. – К., 2003. – 736с.
Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)		 790
Скачать бесплатно 20291.doc 





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины

Вход для партнеров

Регистрация

Восстановить доступ

Материал для курсовых и дипломных работ


Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:

Besucherzahler
счетчик посещений

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.