У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений

 





Название ІНСТИТУЦІЙНІ ІНВЕСТОРИ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
Количество страниц 258
ВУЗ Львівський національний університет імені Івана Франка
Год сдачи 2010
Бесплатно скачать 20608.doc 
Содержание ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ 12
1.1. Суть, функції та види інституційних інвесторів 12
1.2. Механізми інституційного інвестування та
інструментарій їхнього аналізу 35
1.3. Світовий досвід функціонування інституційних
інвесторів і можливості його використання в Україні 53
Висновки до 1-ого розділу 84

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ
ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ В
ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ 86
2.1. Макроекономічне середовище діяльності
інституційних інвесторів в Україні 86
2.2. Роль комерційних банків України в інвестиційному
процесі 103
2.3. Розвиток інституційних інвесторів небанківського
типу в економічній системі України 121
Висновки до 2-ого розділу 147

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ПІДВИЩЕННЯ
ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ
ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ В УКРАЇНІ 149
3.1. Роль міжнародних фінансових організацій в
активізації діяльності інституційних інвесторів в
Україні 149
3.2. Шляхи підвищення ефективності інституційно-
інвестиційної складової економіки України 164
Висновки до 3-го розділу 188
ВИСНОВКИ 191
ДОДАТКИ 199
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 223


ВСТУП

Актуальність теми. Однією з головних особливостей сучасної економіки розвинутих країн стала провідна роль фінансової системи, що проявляється в сприянні економічному зростанню і прогресивним зрушенням в галузевій структурі та в динаміці ділових циклів. Інституційні інвестори, такі як банки, страхові компанії, пенсійні й інвестиційні фонди та інші, виконують важливі функції, трансформуючи вільні кошти фірм і заощадження домогосподарств в інвестиції.
Активність інституційних інвесторів на ринках розвинених країн пов’язана із значним зростанням і структурними змінами ринків капіталу; ринки ж країн з перехідною економікою пішли шляхом підвищення інституціалізації заощаджень. У більшості з них активи в управлінні інституційних інвесторів швидко зростають, що пов’язано передусім із початком реформ пенсійного забезпечення і зростанням популярності інвестиційних фондів. Не залишилась осторонь цього процесу й економіка України.
На інвестиційному ринку України на сьогодні діє більше тисячі різних посередників (їх кількість щорічно зростає швидкими темпами, як і обсяги активів), які виконують безліч посередницьких операцій, і взаємодіючи між собою, формують його інфраструктуру.
Актуальність обраної нами проблеми дослідження посилюється ще й тим, що головним джерелом інвестицій, як відомо, є заощадження. Проте, в економіці України роль особистих заощаджень в інвестиційному процесі все ще доволі невелика, що, певною мірою, загострює дефіцит інвестиційних коштів. Головною ж функцією інституційних інвесторів є власне трансформація приватних заощаджень в інвестиції, тому вони акумулюють вільні кошти дрібних заощадників пропонуючи їм низку послуг і гарантуючи високу дохідність за довіреними коштами.
В українській економічній літературі практично відсутнє комплексне дослідження інституту інституційних інвесторів. Зокрема, їх розглядають або відокремлено (наприклад, страхові компанії як інститути страхового ринку, недержавні пенсійні фонди як елементи пенсійної реформи (і лише останнім часом як джерело „довгих” інвестицій), інститути спільного інвестування як професійні учасники ринку цінних паперів), або в сукупності при дослідженні таких понять як ринкова інфраструктура чи кредитна система. Основна проблема дослідження поняття „інституційний інвестор” полягає в тому, що багато авторів послуговується цим терміном, а натомість практично немає ще чіткості щодо визначення цього поняття як і щодо вирішення проблеми класифікації інституційних інвесторів. Багато дослідників ототожнює це поняття з поняттям „фінансовий посередник”: цим питанням присвячено багато праць. Зокрема це праці вітчизняних науковців, присвячені інвестиційній ролі банків - Борщ Л., Вовчак О., Вожжов А., Гетьман О., Криклій А., Кузнєцова А., Карпа Я., Луців Б., Тиркало Р.; інвестиційній складовій страхової сфери - Денисенко М., Єгорова О., Ковалко К., Навроцький Д., Позднякова Л., Ромащенко О.; інвестиційному потенціалу недержавного пенсійного забезпечення - Коваленко Ю., Ковальова Н., Прейгер Т., Федоренко А., Леонов Д.; розвитку інститутів спільного інвестування – Ковтюх В., Самбірський М.; небанківських фінансових інститутів – Ватаманюк З., Дорош О. та ін. Комплексних досліджень діяльності інституційних інвесторів в Україні дуже мало. Серед них доцільно виділити праці Осецького В., Реверчука С. з колективом науковців. Однак у них недостатня увага, на нашу думку, приділяється теоретичним аспектам проблеми. Серед зарубіжних науковців цієї проблеми торкаються Фабоцці Ф., Боді З., Шарп У., Габбард Р., Кейн А., Маркус А., Гитман Л., Джонк М., Хмиз О., зокрема діяльності пенсійних фондів - Лебедева Л., Маннел A., та інвестиційної ролі банківництва - Федоров Н., Кун Р., та ін.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз процесів становлення, формування та функціонування інституційних інвесторів, визначення їх ролі в господарській системі та обґрунтування практичних рекомендацій щодо подальшого розвитку системи інституційних інвесторів у національній економіці України.
Згідно мети у дослідженні доцільно поставити такі завдання:
- з’ясувати сутність категорії „інституційні інвестори”, чітко виділити їхні функції та види у сучасній ринковій економіці;
- дослідити специфіку механізмів та інструментарію діяльності інституційних інвесторів в економіці;
- узагальнити світовий досвід функціонування інституційних інвесторів та можливості його використання в економіці України;
- з’ясувати основні етапи, тенденції, чинники та характеристики процесу формування макроекономічного середовища функціонування інституційних інвесторів в Україні;
- визначити роль інституційних інвесторів банківського типу в зростанні економіки України;
- оцінити місце інституційних інвесторів небанківського типу в Україні та ступінь їхнього розвитку;
- розробити конкретні заходи, які б забезпечували дієві механізми підвищення ефективності інституційно-інвестиційної складової економіки України.
Об’єктом дослідження є інституційні інвестори в економіці України.
Предметом дослідження є процес становлення та формування системи інституційних інвесторів, напрями підвищення ефективності їхньої діяльності в економіці України та чинники, що визначають їх розвиток.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є інституційний аналіз. Зважаючи на складність та багатогранність явищ, що виникають в процесі діяльності різних інституційних інвесторів, в роботі були застосовані різні методи наукового дослідження:
- історичного і логічного аналізу – для з’ясування комплексу чинників, що вплинули на еволюцію та розвиток інститутів системи інституційних інвесторів в умовах формування ринкової системи господарювання в Україні;
- спостереження економічних явищ та процесів – на етапі збору, систематизації та опрацювання інформаційної бази дослідження;
- індуктивний метод – у процесі аналізу та визначення місця інституційних інвесторів банківського та небанківського типу в системі інституційних інвесторів України;
- порівняння – для виявлення спільних та відмінних рис розвитку інституційних інвесторів у вітчизняній економіці та в економіці розвинених країн;
- теоретичного узагальнення – для визначення головних макроекономічних та інституційних чинників впливу на вітчизняну систему інституційних інвесторів;
- моделювання (в табличній, математичній та графічній формах) – для проведення кореляційного аналізу впливу інституційних інвесторів банківського типу на економічне зростання в Україні.
Інформаційною базою дослідження стали законодавчі та нормативно-правові акти Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, звіти Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України, аналітичні та статистичні матеріали Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, Національного банку України, Української асоціації інвестиційного бізнесу, Всеукраїнської асоціації лізингодавців, наукова монографічна література, публікації зарубіжних та вітчизняних учених у періодичних виданнях, матеріали міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференцій, Інтернет-сторінки, статистичні матеріали за проблематикою дисертації.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційні роботі здійснено поглиблений аналіз проблем функціонування інституційних інвесторів з обґрунтуванням їх важливості в економічній системі України. При цьому:
Вперше:
- на основі аналізу проблем функціонування інституційних інвесторів з обґрунтуванням їх важливості в економічній системі України запропоновано поняття „система інституційних інвесторів” як економічної категорії, що відображає сукупність взаємопов’язаних інститутів, які займають провідну роль у процесі трансформації заощаджень в інвестиції, використовуючи при цьому аналогічні механізми та інструменти; для оцінки рівня розвитку системи інституційних інвесторів запропоновано показник рівня активів інституційних інвесторів, що відображає частку активів інституційних інвесторів у ВВП країни;
- за допомогою кореляційного аналізу виявлено, що найтісніший прямий зв’язок між капітальними вкладеннями та ВВП простежується, коли лаг запізнення дорівнює 9–15 місяців. Водночас для зв’язку між приростом активів інституційних інвесторів банківського типу та ВВП лаг запізнення є дещо меншим і становить усього 6–9 місяців. Це дає підстави для висновку, що вітчизняна економіка швидше освоює інвестиції банківського сектору, ніж капітальні вкладення загалом.
Уточнено:
- визначення поняття „інституційні інвестори”, якими запропоновано вважати учасників фінансового ринку, котрі відіграють провідну роль у процесі трансформації заощаджень в інвестиції, акумулюючи кошти індивідуальних інвесторів (як правило, шляхом випуску власних цінних паперів або на довірчій основі), що використовуються для інвестування у фінансові та матеріальні активи (найчастіше в цінні папери), диверсифікуючи інвестиційні вкладення, зменшуючи, отже, ризики та отримують інвестиційний дохід;
- формулювання функцій інституційних інвесторів у трансформаційній економіці, зокрема: перетворення заощаджень в інвестиції акумулюванням коштів індивідуальних заощадників; сприяння зниженню вартості операцій з цінними паперами за одночасного зростання їх кількості (ефект масштабу); зниження трансакційних витрат; пом’якшення проблеми асиметричної інформації; диверсифікація інвестиційних ризиків; трансформація строку погашення первинних цінних паперів, в які інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередницьких зобов’язань (розподіл ресурсів у часі); професійне управління інвестиційним портфелем; консультування учасників інвестиційного процесу;
- класифікацію інструментів інституційних інвесторів, у складі яких виокремлено: інструменти акумулювання коштів, до яких віднесено інвестиційні сертифікати, іпотечні цінні папери, страхові поліси, інші цінні папери емітовані фінансовими посередниками для акумулювання інвестиційних ресурсів, та власне інвестиційні інструменти – цінні папери, нерухоме майно, реальні активи тощо.
Набули подальшого розвитку:
- підходи до класифікації інституційних інвесторів, зокрема виокремлено низку класифікаційних ознак, за: 1) загальними характеристиками (інституційні інвестори банківського типу, інституційні інвестори небанківського типу, міжнародні інституційні інвестори); 2) функціями, які виконують інституційні інвестори в економіці (соціально-орієнтовані інституційні інвестори, кредитно-ощадні інституційні інвестори, ризикові інституційні інвестори); 3) способами акумуляції заощаджень (заощаджувальні інституційні інвестори, довірчі інституційні інвестори, інституційні інституційні інвестори; 4) напрямами інвестування (ті, що інвестують переважно у цінні папери, кредитні інституційні інвестори та інші інституційні інвестори;
- аналіз етапів формування макроекономічного середовища функціонування інституційних інвесторів в економічній системі України: 1) 1991-1996 рр. – етап зародження інституційних інвесторів; 2) 1996-2001 рр. – етап законодавчого становлення системи інституційних інвесторів; 3) з 2001 року – етап швидкого зростання інституційних інвесторів небанківського типу.
Теоретична значимість роботи полягає у поглибленні наукового аналізу функціонування інституційних інвесторів в економіці України та виявлення тенденцій їх розвитку.
Практичне значення результатів дослідження полягає у розробленні рекомендацій щодо підвищення ролі інституційних інвесторів в економічній системі України та ефективності їх функціонування.
Отримані теоретичні положення, а також нові методичні підходи дисертаційного дослідження можна використовувати у навчальному процесі – при підготовці навчальних посібників, розробці спецкурсів з економічної теорії, фінансової макроекономіки, теорії фінансів.
Особистий внесок дисертанта. Усі наведені у дисертації висновки і положення наукової новизни отримані автором особисто. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використано лише ті положення, які є результатом особистої праці дисертанта.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки і практичні рекомендації дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на науково-практичних конференціях: 1) Звітній науковій конференції Львівського національного університету імені Івана Франка (8 лютого 2005 р.); 2) Міжнародній науково-практичній конференції „Обліково-аналітичні системи суб’єктів господарської діяльності в Україні” (м. Львів, 25-26 березня 2005 року ЛНУ імені Івана Франка); 3) Міжнародній науковій студентсько-аспірантській конференції „Інтеграція країн з перехідною економікою у світовий економічний простір: стан і перспективи” (м. Львів, 13-14 травня 2005 р. ЛНУ імені Івана Франка); 4) Міжнародній науково-практичній конференції „Економічна система України: минуле, сучасне, майбутнє” (м. Львів 21-22 жовтня 2005 року ЛНУ імені І.Франка); 5) Науково-практичній конференції „Економіко-правові та інформаційно-технологічні аспекти національного розвитку України: сучасний стан та перспективи” (м. Львів, 23-24 лютого 2006 року Асоціація навчальних закладів України приватної форми власності Університет „Львівський Ставропігіон”); 6) Міжнародній студентсько-аспірантській науковій конференції „Філософія економіки Івана Франка й сучасні економічні проблеми” (м. Львів 5-6 травня 2006 року ЛНУ імені Івана Франка).
Публікації. За темою дослідження опубліковано 12 наукових праць загальним обсягом 4,3 д.а. (особисто автором 3,9 д.а.), у тому числі: 5 статей у фахових виданнях, що визнаються положенням ВАК України та 6 тез доповідей на наукових конференціях.
Структура і обсяг дисертаційної роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Структура дисертації відображає логіку проведеного дослідження та особливості характеру розроблення наукової проблеми. Загальний обсяг роботи – 253 сторінки, в тому числі основний зміст – 198 сторінок, 19 рисунків на 18 сторінках і 22 таблиці на 23 сторінках, 17 додатків на 24 сторінках. Список використаних джерел нараховує 379 позицій.
Список литературы ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми – інституційні інвестори в економічній системі України, що виробляється у розробленні теоретичних засад діяльності інституційних інвесторів для забезпечення економічного розвитку України.
1. Інституційні інвестори – це фінансові посередники, які різними способами залучають кошти індивідуальних інвесторів (як правило, акумулюють кошти індивідуальних заощадників, часто шляхом випуску власних цінних паперів або на довірчій основі), що використовуються для здійснення операцій з фінансовими та матеріальними активами (дуже часто з цінними паперами), диверсифікуючи інвестиційні вкладення (інколи надаючи довгострокові інвестиційні ресурси у кредит суб’єктам господарювання), зменшуючи таким чином ризики та отримують інвестиційний дохід, виконуючи провідну роль у процесі трансформації заощаджень у інвестиції.
Інституційні інвестори, здійснюють діяльність із залучення коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладають у цінні папери інших емітентів, і тому справляють вагомий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність. Це зумовлено низкою причин: інституційні інвестори мають більше коштів, ніж окремо взяті фізичні особи; індивідуальні інвестори купують цінні папери з власного інтересу, а інституційні намагаються поєднати його з інтересами емітента; саме інституційні інвестори частіше бувають зацікавлені в тому, щоб брати участь у повсякденному управлінні справами емітента.
2. Зважаючи на характер та особливості функціонування інституційних інвесторів можна виокремити декілька класифікаційних ознак з метою поєднання їх у різні групи: 1) За загальними характеристиками: інституційні інвестори банківського типу; інституційні інвестори небанківського типу; міжнародні інституційні інвестори. 2) За функціями, які виконують інституційні інвестори в економіці: соціально-орієнтовані інституційні інвестори (страхові компанії, пенсійні фонди). В основі їх діяльності лежить соціальна функція (виплата відшкодувань у разі настання страхових подій, виплата пенсій тощо). Саме за допомогою соціальної спрямованості своєї діяльності вони залучають кошти; кредитно-ощадні інституційні інвестори (комерційні банки, кредитні спілки). Основними функціями цих інституційних інвесторів є кредитування та збереження заощаджень своїх клієнтів (учасників); ризикові інституційні інвестори (інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, венчурні фонди, факторингові компанії). Їхня діяльність пов’язана з високим ступенем ризику, проте вони можуть приносити найбільші за розміром доходи серед усіх інших інституційних інвесторів своїм вкладникам. 3) За способами акумуляції заощаджень: заощаджувальні інституційні інвестори (комерційні банки, пенсійні фонди). Їм довіряють кошти задля збереження вартості заощаджень; довірчі інституційні інвестори (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства). Цій групі інституційних інвесторів клієнти довіряють свої кошти із значним ступенем ризику стосовно отримання доходу; інституційні інституційні інвестори (венчурні фонди, хедж-фонди, лізингові компанії, МБРР, МАР, МФК тощо). Ці інституційні інвестори співпрацюють, як правило, не з індивідуальними заощадниками, а з значними індивідуальними інвесторами або іншими державними та недержавними інституціями. 4) За напрямами інвестування: ті, що інвестують переважно у цінні папери (ті, що інвестують переважно у високоризикові цінні папери (інвестиційні фонди і компанії, венчурні фонди) та ті, що інвестують переважно у низькоризикові цінні папери (страхові компанії, пенсійні фонди)). Вони це роблять з метою подальшої можливості виконання власних зобов’язань перед своїми клієнтами, тобто уникаючи можливих збитків; кредитні інституційні інвестори (комерційні банки, кредитні спілки, МБРР, ЄБРР, МФК, МАР, ЄІБ). Їх основна роль у процесі інвестування – це надання кредитів господарюючим суб’єктам; інші інституційні інвестори (лізингові компанії, фінансові компанії тощо).
Зважаючи на все викладене вище ми можемо виділити основні функції, які виконують інституційні інвестори в економіці, зокрема: сприяння зниженню вартості операцій з цінними паперами за одночасного зростання їх кількості (ефект масштабу); зниження трансакційних витрат; усунення проблеми асиметричної інформації; трансформація заощаджень в інвестиції шляхом акумуляції коштів індивідуальних заощадників; диверсифікація інвестиційних ризиків; інституційні інвестори трансформують строк погашення первинних цінних паперів, в які інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередніх зобов’язань (розподіл ресурсів у часі); професійне управління інвестиційним портфелем; консультування учасників інвестиційного процесу.
3. Зважаючи на специфіку механізмів здійснення інвестицій нескладно переконатись у тому, що група інституційних інвесторів є дещо неоднорідною у сфері як залучення ресурсів, так і у сфері їх використання. Зокрема, є група інституційних інвесторів, головною функцією яких є акумулювання заощаджень приватних інвесторів, як правило, шляхом випуску власних цінних паперів або на умовах довірчого управління їх коштами. Вони, переважно, здійснюють інвестиції у різні фінансові інструменти (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди). Інша група інвесторів спрямовує свою діяльність на реальне фінансування підприємств, як за допомогою вкладень у статутні фонди (венчурні фонди), так і шляхом фінансування придбання основних фондів (лізингові компанії, іпотечні банки). Третя група інституційних інвесторів сприяє процесу інвестування шляхом допомоги в розміщенні емітованих цінних паперів (інвестиційні банки) та надання інших послуг фінансового характеру (факторингові компанії).
Зважаючи на те, що головна роль інституційних інвесторів полягає у трансформації приватних заощаджень в інвестиції, то до головних механізмів системи інституційного інвестування доцільно віднести: 1. механізми акумулювання заощаджень: механізм заощаджень; механізм координації господарюючих суб’єктів; 2. механізми вкладення коштів: кредитний механізм; механізм інвестування.
До механізмів ж інвестування слід віднести первинний ринок цінних паперів (і в напрямі емісії власних цінних паперів, і в напрямі вкладення акумульованих коштів у цінні папери суб’єктів господарювання); кредит; фінансовий та оперативний лізинг; факторинг; венчурний капітал.
4. Якщо інституційні інвестори на інвестиційному ринку виступають „акумуляторами” коштів заощадників та інвесторами цих коштів у різні фінансові та нефінансові інструменти, то цілком доцільно, на наш погляд, розділити інструменти інституційних інвесторів на дві групи, що характеризують кожен з аспектів їх діяльності: 1. Інструменти залучення (акумулювання) коштів: інвестиційні сертифікати; іпотечні цінні папери; страхові поліси; інші цінні папери емітовані фінансовими посередниками з метою акумулювання інвестиційних ресурсів (акції). 2. Інвестиційні інструменти: цінні папери (акції підприємств, облігації, державні цінні папери тощо); нерухоме майно; реальні активи тощо.
5. Процес формування системи інституційних інвесторів в Україні у роки незалежності можна виокремити в три етапи:
1) 1991-1996 рр. – етап зародження інституційних інвесторів – головна роль відводилась комерційним банкам, хаотично організовані інституційні інвестори небанківського типу часто діяли неринковими методами. Цей етап характеризується практичною відсутністю нормативно-правових актів щодо регулювання даної сфери;
2) 1996-2001 рр. – етап законодавчого становлення системи інституційних інвесторів – приймається низка законів, які регулюють діяльність більшості інституційних інвесторів небанківського типу, приймається новий Закон України „Про банки і банківську діяльність”. Характеризується мізерними частками інституційних інвесторів небанківського типу і тотальною перевагою банківського сектору, незважаючи на задекларовану Україною побудову змішаної моделі структурної організації фінансової системи.
3) з 2001 року – етап швидкого зростання інституційних інвесторів небанківського типу – створені згідно нового законодавства інституційні інвестори небанківського типу в умовах макроекономічної стабілізації починають шаленими темпами нарощувати свої активи. Проте, їх обсяги все ще залишаються незначними порівняно з відповідними показниками розвинених країн чи банківської системи України.
6. У розвитку банків України, як одного з інституційних інвесторів, фахівці виокремлюють низку проблем: висока ризикованість будь-якої підприємницької діяльності через відсутність досвіду роботи у ринкових умовах, слабку матеріально-технічну базу, інвестиційне виснаження, недостатню відповідальність й правовий нігілізм учасників господарських відносин; штучне стримування розвитку банківської системи внаслідок адміністративного тиску з боку владних структур при вирішенні тактичних макроекономічних завдань; відсутність довгострокових програм розвитку банківської системи, виходячи з потреб усієї економіки (передусім реального сектору) та з урахуванням об’єктивної необхідності інтеграції до міжнародних ринків; недостатній рівень законодавчого забезпечення господарської (зокрема банківської) діяльності та виконавчої дисципліни роботи державної виконавчої служби; специфічні слабини трансформаційних змін в Україні, що пов’язані із величезними обсягами „тіньової” економіки, де перебуває в обігу близько половини грошових коштів, високою корумпованістю, наявністю організованих злочинних угруповань у сфері економіки; вкрай низький (за світовими нормами) рівень капіталізації вітчизняної банківської системи, незначний рівень рентабельності банківської діяльності нестабільний фінансовий стан багатьох банків; порівняно високі резервні вимоги до вітчизняних банків; відсутність повноцінної конкуренції, стримування розвитку фінансово-промислових груп, висока витратність банківської діяльності; наявність значної кількості проблемних кредитів, недосконалість механізму застави.
7. Результат кореляційного аналізу показав, що найтісніший позитивний зв’язок між капітальними вкладеннями та ВВП спостерігається, якщо лаг запізнення дорівнює 9-15 місяців, помітна сильна кореляція із запізненням 21-27 місяців та 33-36 місяців, проте вона вже дещо слабша і є, на наш погляд, лише наслідком сезонного розподілу протягом року. Отже, можемо стверджувати, що найімовірніший період освоєння інвестицій в Україні – 9-15 місяців.
Якщо ж говорити про зв’язок між приростом активів інституційних інвесторів банківського типу та ВВП, то лаг запізнення є дещо менший і складає усього 6-9 місяців. Це дозволяє зробити висновок, що вітчизняна економіка швидше освоює інвестиції банківського сектору, ніж капітальні вкладення загалом.
8. Структура небанківського сектору інституційних інвесторів ще не відповідає потребам вітчизняної економіки. Обсяг активів інституційних інвесторів небанківського типу складає близько 10% ВВП, порівняно із менш як 7,5% у 2005 р. та майже 7% у 2004 р., і майже у 6,5 разів є нижчим за відповідний показник банківського сектору. Найбільшим за обсягами з-поміж небанківських інвестиційних посередників є страховий ринок, але ситуація 2005 р. не вселяє додаткового оптимізму. Динамічний розвиток інших фінансових посередників пояснюється вакуумом на ринку відповідних послуг і залишається відкритим питання, чи так само ці ринки динамічно розвиватимуться тоді, коли буде повне насичення ринку відповідними видами фінансових послуг. Порівняно із банківським сектором, де кількість інституцій є відносно сталою, розвиток небанківського сектору характеризується стрімким зростанням кількості відповідних установ - більш-менш стабільною є лише кількість страхових компаній, хоча й вона щороку зростає. Активи усіх інституцій небанківського сектору зростають надзвичайно високими темпами, окрім хіба що страхових компаній, темпи зростання активів яких є дещо нижчими, що пов’язано з кризою страхового ринку 2005 р. Найдинамічніше розвиваються недержавні пенсійні фонди, утім їх частка у структурі сектору інституційних інвесторів небанківського типу є поки що найменшою.
9. У наукових джерелах твердження про статус міжнародних фінансових організацій як інституційних інвесторів розглядається не часто. Утім є підстави розглядати певні міждержавні установи як інституційних інвесторів. Адже механізм їх діяльності дуже подібний до механізму діяльності національних інституційних інвесторів. В якості індивідуальних інвесторів можуть виступати держави-учасники, які вносять свої внески через випуск власних цінних паперів і розміщення їх на світовому фондовому ринку. Цей процес супроводжує надання інвестиційних кредитів у спосіб проектного фінансування чи відкриття кредитних ліній для країн чи окремих юридичних осіб. Тому такі міжнародні фінансові установи як Світовий банк, МВФ, ЄБРР, ЄІБ та ін. можна розглядати як інституційних інвесторів.
10. На наш погляд, стимулювання банківського інвестиційного бізнесу є доцільне за такими напрямами: розроблення моделі організації роботи комерційних банків на ринку цінних паперів; надання інвестиційних послуг у межах фінансових супермаркетів та розвитку інвестиційних банків; активізації інвестиційної діяльності банків у секторі малого і середнього бізнесу.
Нині в Україні ризик втрати капіталу, ліквідності заощаджень набагато відчутніший для дрібного інвестора, ніж ризик неотримання вищого доходу: очікуваний високий дохід не є вирішальним в інвестиційних перевагах населення, оскільки супроводжується високим ступенем ризику. У такій ситуації для активізації інвестиційної активності населення, підвищення його ролі в механізмі трансформації заощаджень в інвестиції через інституційних інвесторів небанківського типу варто вжити низку заходів: забезпечити надійний захист прав та інтересів дрібних інвесторів шляхом закріплення в законодавчому порядку норм, які гарантують можливість повернення вкладених фінансових ресурсів, забезпечення інформаційної прозорості діяльності інституційних інвесторів небанківського типу, проведення нагляду та контролю з боку державних наглядових органів за їхньою діяльністю; створення ефективної системи податкового стимулювання дій інвесторів, введення принципу адресності в оподаткуванні операцій фізичних осіб з цінними паперами та їхніх доходів за вкладами у фінансові установи; розширення мережі небанківських інституційних інвесторів; усунення регіональних диспропорцій розвитку інституційних інвесторів небанківського типу з врахуванням особливостей економічного розвитку регіонів; інформатизація населення щодо позитивної ролі небанківських інституційних інвесторів та підвищення рівня довіри до них.
Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)		 50
Скачать бесплатно 20608.doc 





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины

Вход для партнеров

Регистрация

Восстановить доступ

Материал для курсовых и дипломных работ


Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:

Besucherzahler
счетчик посещений

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.